Не тільки любов вражає дерево нашого гніву, навіть якщо те, що атакує його, є системною патологією, і кожна причина пов’язана з іншою, випливає з неї і посилюється; наприклад, авторитарність є одним з основних рефлексів і атакує його, зав’язуючи у вузол його волокна, відхиляючи напрямок їхнього росту.

Дивно про це писати, але правда полягає в тому, що багато людей люблять, коли їм указують, як жити, і це ніяка не інтуїтивно зрозуміла істина. А здоровий глузд часто видає любов за панацею від усіх проблем, завжди нашіптує нам, як важко знайти когось, хто нас вислухає; як часто наші численні розумні поради пролітають повз вуха, а ми самі не дослухаємося до порад інших.

Реальність, як ми її бачимо, — це лише морська гладь, під якою, десь на глибині, ховаються численні могутні течії, що рухаються то в одному, то в іншому напрямку, часом затягуючи нас на таку небезпечну глибину, про яку ми раніше, похитуючись на ласкавих прибережних хвилях із напівзаплющеними очима та ніжачись на сонечку, навіть гадки не мали. Інакше життя було б простою морською прогулянкою, чи не так? Ніжишся собі у безпечній воді, пливеш за течією буденних подій до порту призначення з його здалеку видимими обмеженнями: любов здатна загоїти будь-які рани, насильство завжди заслуговує на засудження, гнів необхідно виключити з нашого життя. І тоді наші дні перетворяться на зручне сафарі серед дорогих, стійких банальностей, а наші години — на нескінченну низку прислів’їв.

Але з-під напівприкритих повік ми помічаємо, що берег все ще далеко, хоча, за нашими розрахунками, мав би вже бути десь поруч; сонце, що так ласкаво припікало, сховалося за хмару, яка розтяглася похмурим темним покривалом до самого небокраю і тепер загрозливо нависає над нами. Вже й берега не видно, не відомо навіть, у якому напрямку рухатися; а світ навколо перетворився на безмежне, свинцево-сіре море. І ми — якраз посеред нього, пригнічені й налякані.

Незважаючи на те що здоровий глузд роками бурмотів нам на вухо свої практичні поради, у результаті отримуємо безладне життя, в якому плентаємося без певного напрямку, ображені, розчаровані та безпорадні. Любили, а нас зрадили; зрадили, хоча нас і любили; побудували дім, де почуваємось як у в’язниці; шукали волю і знайшли самотність; працювали до сьомого поту, а наш шеф — досі той самий ідіот; поводилися скромно, а нас принизили; трохи підвели голову, а нам звернули шию.

Те, що здавалося спокійним і безпечним для плавання морем, перетворилося на страшний вир без певного напрямку — такий собі мальстрем[4], у який наші життя рано чи пізно затягує через численні суперечності. У такому самотньому місці, в час, коли небо затягує чорною тінню, будь-яке вітрило вдалині дає нам надію на порятунок. І марно: ті, що перебувають на вітрильнику, — такі самі потерпілі, як і ми, і не здатні вказати нам напрямок до берега. Вони — такі самі безпорадні та перелякані, а тому їхні поради не вартують навіть кількох гребків. Та все ж човен із його білосніжним вітрилом і міцним дерев’яним кілем привертає увагу, викликає вигуки радості, змушує з останніх сил пливти до нього. Там, на вітрильнику, на нас чекає справжній капітан — хтось, здатний розбиратися у підводних глибинних течіях реальності, міцно тримає в руках штурвал і пильно вдивляється у далечінь. Отут я нагадаю вам моє твердження, наведене на початку розділу: люди люблять, коли їм указують, як жити, коли втомлюються борсатися у воді, щоб не потонути, коли нарешті бачать вдалині таку бажану землю, а надто — коли той, хто говорить, робить це авторитарним тоном і має неабиякі ораторські здібності.

Auctoritas[5], на жаль, не означає ясного бачення того, що відбувається; швидше складає враження упевненості у собі. У житті нерідко трапляються такі розпачливі ситуації, що достатньо навіть цього. Під знаменами того, хто говорить, часом вдається зібрати тисячі, об’єднати їх, надати їм відчуття залежності одне від одного і повести вперед. Достатньо виробити правильну поведінку або звичку підвищувати голос. У цьому сенсі людина мало чим відрізняється від собак; так само, як і вони, підсвідомо шукає ватажка, прямує за ним у сподіванні, що йому вдасться натрапити на слід і вивести зграю із небезпеки. Адже це так заспокоює: принюхуватися до землі під ногами, улесливо крутити хвостом, відчувати грубу руку хазяїна, що гладить по голові, перевтілюватись у дітей і хресників. Так можна облишити пошуки правди і відчути вдячність, схожу на любов, що заповнює груди, вибухає у серці. Знову-таки — любов.

Кожному хочеться любити вищого за себе: входячи до церкви і схиляючись перед розп’яттям, залучаючись до вихваляння свого керівника і відчуваючи, як наш голос вливається у загальний великий хор голосів. Почуваємося задоволеними, коли начальник нам посміхається, хвалить за виконану роботу, коли священик хрестить нам лоба, бурмочучи прощення гріхів, коли один із друзів презентує свою нову книжку і нарешті, оточений захопленими читачами для підписання їхніх екземплярів, на мить зупиняється, щоб нам усміхнутися.

У кожному з нас є щось нікчемно-жалюгідне, що змушує нас шукати схвалення і підтримки в інших, а коли не маємо нагоди потиснути руки капітану, намагаємося принаймні роздобути його мапи, пильно слідкувати за його пересуваннями: купуємо посібники, що навчать нас, як жити, як звільнитися від усього наносного, щоб відшукати суть; відвідуємо курси практичної філософії, спалюємо сотні благовонних паличок, ретельно пересуваємо меблі, сподіваючись, що уся наша внутрішня збентеженість і тривога — це не що інше, як їхнє хибне розташування за феншуєм. Без упину шукаємо вічну східну мудрість: із захватом хапаємося за вигідну пропозицію зайнятися йогою пару разів на тиждень, повторюємо мантру буддистів, сподіваючись увійти в гармонію зі всесвітом, відпочиваємо у духмяній атмосфері мечеті. Будь-де і будь-коли дедалі наполегливіше шукаємо порядок, кінець безладу, пояснення всіх наших поразок: якийсь вищий сенс, якийсь глибинний зміст.

І коли нарешті переконуємо себе, що знайшли бажане, то вже не полишаємо ані на мить: знову любимо чимдуж.

Як же буває лячно, коли наш керівник — утілення нашої філософії, наш гуру — нас зраджує. І коли усвідомлюємо, що наш гордий, надійний вітрильник — лише старий, напівзатоплений водою човен і цього разу нам не уникнути катастрофи, та ще й голодні акули кружляють навколо. Краще не думати.

Після приниження та нищівної поразки настає мить, коли треба врятувати принаймні шкуру, а відтак нишком у напівтемних катакомбах поховати загиблих, плюнути на могили диктаторів, швиденько змінити стяг над головою і здатися на милість цинічного, гіркого віку. Ось тоді нашу душу заполоняє злість, що поступово перетворюється на образу, яка, як чорна кров, отруює наш організм, проникає у темні лабіринти нашої свідомості. Якщо злість можна порівняти з несподіваними прогалинами, де усе виходить на світло денне і де в доброму і поганому нас видно, як на долоні, тож немає можливості втекти, сховатися; якщо злість — це така несподівана прогалина, то образа — це підлісок із компромісів, обережних учинків, раптових перешкод на шляху. Це те місце, де не існує прямих доріг і поглядів, кожна дія призводить до ухилення від уторованого тракту та повертання на якусь порослу високою травою звивисту стежину. Там для охопленого параноєю мозку тіні підліску перетворюються на ворогів, передвіщаючи поразки та невпевненість у власних силах.

Ті, хто живе у полоні цього відчуття, перетворили своє боягузтво на предмет гордості: пишаються своїми внутрішніми змінами, живляться власними хитрощами, полюбляють завдавати ударів у спину чи, ще краще, — колупатися серед тіл тих, кого вдарили інші. Засуджують, але пошепки; проклинають, прикриваючи рота долонею; ображають із посмішкою на вустах.

Усе те, що у гніві робиться щиро, під впливом образи і злості перетворюється на обман. У гніві є щось від солідарності. Він заразний, передається іншим, об’єднує людей у розлючені маси. Може надихнути на захоплення Бастилії або на участь у лінчуванні. У будь-якому разі гнів здатен створити колективний організм із примітивною і страшною волею. Та хоч би якою страшною вона здавалася, залучитися до загального гніву завжди вельми захопливо. Важко описати це відчуття тому, хто ніколи його не переживав. Воно об’єднує осіб з абсолютно різними особистими симпатіями, поглядами, баченням світу і поняттям про несправедливість. Дає їм змогу відчути полегшення, звільнитися від власної волі, підкоритися чомусь великому і нездоланному. Нерідко таке відчуття може викликати радість, а колективна боротьба перетворюється на привід для любові та щастя.

А от у злої образи немає нічого радісного. Єдина любов, яку здатні відчувати деякі особи, — це любов до власних поразок. Вони плекають і ніжать їх у душі роками, вигодовуючи власним почуттям жертви обставин, перетворюючи на епіцентр своїх думок і прагнень. Із часом той епіцентр починає нагадувати таку собі фортецю в облозі, з товстими, напівзруйнованими кріпосними стінами, де ховаєшся від світу, страждаючи від голоду. У цьому разі особисті симпатії чи антипатії також не мають особливого значення: усі, хто поза стінами — вороги, тож можуть розраховувати хіба що на скидання у рів; розвідний міст для них не спускають. Якщо колективний гнів поєднує людей з однаковими ідеями, то для образи головне — особисті інтереси, для яких інші — це тільки засіб або перешкода.

Ще гірше те, що злопам’ятний ненавидить. Ненависть — це найбільша його втіха, щось на кшталт мозкової мастурбації, що супроводжує протягом цілого життя і не полишає навіть у мить тріумфу. Ніщо не надає йому більшого задоволення, як причини власної образи. Це виснажлива ситуація і, якщо уважно її оцінювати, також доволі бентежна, адже ідеться про осіб, які присвячують усе життя тому, що зневажають, скеровуючи неймовірну кількість сил та енергії, які тільки людина здатна виробити протягом усіх років свого існування, на свою власну ідіосинкразію. Це те саме, що з власної волі дозволити найлютішому ворогові навісити на себе кайдани, добровільно зачинитись у малесенькій темниці з ненависною особою, з якою довелося зустрітися, а потім проводити свої дні — усі дні! — покриваючи її прокльонами та скрегочучи зубами.

Гадаю, що кожен із нас щоранку, дивлячись у дзеркало, перш ніж сплюнути зубну пасту в раковину, повинен поставити собі одне важливе запитання: жити, щоб ненавидіти, — невже на це варто змарнувати життя? Невже не знайдеться кращого застосування нашій енергії, що ми псуємо на образу та злопам’ятство? Чи не краще направити її на те, що любиш, що можеш створити, а не невідривно устромлювати очі на бридку пику нашого особистого демона, бурмочучи собі під носа лайку? Злопам’ятний нічого не помічає навколо себе, окрім предмета своєї ненависті, до того ж у таких дрібних деталях, що може перелічити кожну зморшку, палко описувати, як кривився його рот, згадувати знову і знову всі гнійники на щоках і лобі, бридко зморщений ніс, величну форму розлогих демонічних рогів.

Звісно, образ вийшов би не таким вірогідним, адже у каламутній воді злоби здатність до тверезої оцінки ближнього майже цілком втрачається. Але спробувати було б цікаво.

Народитися, жити, вчитися, подоросліти, зустріти на своєму шляху щось бридке, завмерти, не рухатися ані на крок, постаріти під тягарем власної відрази, поки спина не зігнеться, волосся не порідіє та не посивіє, шкіра не опаде зморшками, так і не пізнавши кращого світу. Ні, занадто по-дурному. Та все ж на планеті повно людей, охоплених ненавистю до чогось. Як таке можливо?