Та легко собі уявити, який недолугий гнів може народитися від такої ідіотської любові! Якщо наш засліплений алгоритмами розум інстинктивно вибрав тільки дитинство, зворотнім боком медалі буде безмежний жаль до людини.

Там, де буяють рясним цвітом симпатичні звірятка і кумедні малятка, зароджуються нечувані за своєю жорстокістю вчинки: неконтрольована ненависть до усього, що відрізняється від усталених уявлень, до непередбачуваного, здатного потривожити зáводі наших нечисленних, стійких, але таких вразливих переконань.

Жорстокість інтернету виливається насамперед на найслабкіших — тих, хто вибивається зі стада, полишений на самоті серед цих безмежних прерій, де інвалід — то лише здобич, на яку можна безкарно нападати, жінка — сексуальний об’єкт для публічного зґвалтування, іммігрант, що затонув у Середземному морі, — невелика втрата, одним ротом менше. І всі ці жахіття — на тлі милих тваринок, пухких малюків, сердечок і пласких цитат із невідомих джерел. Чи не химерний контраст?

Немає сенсу наводити інші приклади: ми всі добре знаємо, як працюють соціальні мережі, мало кому вдається проіснувати там більше двох років без того, аби хтось принаймні раз не побажав йому зла чи не послав під три чорти. Не знаю, чи вже написана книжка, присвячена лихослів’ю, та якщо спаде на думку детально вивчати природу наклепу, цілий розділ доведеться присвятити зародженню фейсбука, де, щоб потрапити до виру образ і погроз, досить наразитися на якогось божевільного або на дурість користувачів. І першого, і другого там хоч греблю гати.

Чиясь невинна особиста думка викликає бурхливе засудження, а тверді переконання чи принципи взагалі ризикують залишитися непоміченими. От і доводиться дуже обережно добирати інформацію для власного профілю і тим самим прирікати розум до убогої дієти суперечностей. Доводиться триматися зграї, заводити більш-менш безпечних ворогів, щоб ненавидіти, і спірних друзів, щоб любити. Стаємо до їхніх лав пліч-о-пліч, гарчимо на тіні, що там, надворі, загрожують стабільності наших думок.

Ненависть, що розбиває на частки наш світ, — це не породження гніву. Вона викликана любов’ю. Гнів завжди пов’язаний із почуттям справедливості. Нас охоплює гнів, коли ми відчуваємо, що з нами повелися несправедливо, або бачимо, що несправедливість спіткала когось іншого. Інстинктивним наслідком гніву є бажання пожаліти, захистити, спробувати у такий чи такий спосіб відновити справедливість і гідний порядок речей.

Гнів завжди спрямований на правду; це зіткнення між різними чинниками, що приводить до синтезу. Навіть звичайна бійка є спробою встановити, хто з супротивників сильніший або спритніший. Ніколи не відчуваєш гніву до того, що вважаєш справедливим. І навпаки: ніяк не вдається не розпалитися перед утисками. Гнів, правда та справедливість — це невідокремні поняття. Звісна річ, у кожного з нас власне уявлення про те, що правильно і справедливо. І це дещо ускладнює справу.

А от чи слушно стверджувати, що не можна любити те, що несправедливо? Або що не можна захопитися якоюсь брехнею?

Світ розділяє любов, готуючи ґрунт для ненависті. Любов до побратимів по зброї, що дає нам змогу ненавидіти тих, хто перебуває за дверима нашої казарми. Любов до родини, що змушує ненавидіти всіх, хто до неї не належить або насмілюється її критикувати. Любов до тварин, що в її спрощеній і принизливій формі підштовхує проти людини. Любов до наших кордонів, що закликає до війни, етнічної чистки та фашизму. Навіть захоплення улюбленою футбольною командою може стати приводом, щоб ударити ножем уболівальника команди-суперника. І нерідко любов до рідного міста чи навіть кварталу призводить до утворення вуличних банд і бійок між ними.

Тоді як гнів згуртовує світ, синтезуючи протилежності, любов — це роз’єднувальна сила. Вона — породілля банд і масових агресій, генераторка воєн, що є результатом пристрасті та любові до наживи, до земель, до влади, до раси. Любов — це темна криниця, звідки виловлюють найжахливіші злочини людства. І що чистішою, безумовнішою та фанатичнішою є наша любов, то більше ненависті та смертей вона породжує.

Щоразу, коли ми приймаємо несправедливість із боку тих, кого любимо; щоразу, коли затуляємо очі на злочини власних дітей, корупцію у лавах партії, до якої належимо з юності, на геноцид в ім’я прапору, перед яким з пошаною підводимося; щоразу, коли цілуємо руки можновладців, що нас захищають, коли стаємо на коліна у нефах своєї церкви, повертаючись спиною до храмів інших, — щоразу, коли ми таке вчиняємо замість того, щоб відчути гнів через брехню та несправедливість, треба усвідомлювати, що саме любов нас до цього підштовхнула, підкупила, завадила нашому розумові судити, відчути гнів і встановити справедливість.

Ми вже зазначали вище: любов не знищує гнів. Любов — вона така дурна, що затягує нас у вир несамовитої злості, змушуючи обурюватися через несправедливість, як воно і має бути. Але наше уявлення про справедливість у такому разі вже не скероване на пошуки правди. Справедливим здається тільки те, що нам належить, і якщо те, що ми любимо, виявляється слабким чи чимось перед нами завинило, ми ладні не помічати цього і ще міцніше притискаємо його до себе.

Єдиним антидотом такої муки є лють, схожа на дерево з міцним стовбуром і розлогою кроною; його не зламає вітер, воно може захистити від дощу, утримує довгим корінням ґрунт під ногами під час негоди. Не існує здорового суспільства, позбавленого культу гніву. Але стовбур дерева пошкоджено, кору здерли, а його фрукти — кислі й терпкі. Складається враження, буцімто люди навколо вирішили удобрювати його власною злістю. Ось вона стікає їм під ноги, чорна та смердюча, потім повільно тече до стічної канави, де зливається з іншими джерелами, набирає сили, піниться. Гнів, забраний у мільйонів осіб, відокремлений від причин, що його викликали, збирається у величезних стічних канавах просто неба і виливається у соціальні мережі, в політику, кругом на робочих місцях. Стає сліпим і глухим, нападає на тих, хто відрізняється від маси: іммігрантів, представників усіляких меншин, жінок.

У цій страхітливій відрижці вчувається велике полегшення. Численні роки розчарування у роботі, у коханні, інтимному житті, усі рани, що завдала доля, нарешті можна виплеснути, знайти загальний смітник і відчути солідарність інших. Немає сенсу більше ховатися; найнеприйнятніші вислови дозволено: побажати жінці, щоб її зґвалтували, дитині — щоб утонула та щоб її риби з’їли, політикові — щоб його пристрелили посеред вулиці.

Не вперше таке трапляється. Навіть у новітній історії знайдеться ціла низка прикладів такої несподіваної відрижки. Зазвичай доводиться розплачуватися найслабшим. А відтак — і решті.

Це хвороба дерева: причин багато, але наша безоглядна любов — одна з найголовніших.

Ми вжахаємося хробаків, що снують по корі дерева, втомлені жорстокістю, що бачимо навколо, хочемо якось знищити їх, видалити гнів із нашої культури. Навіть якщо б це нам вдалося, то була б справжня трагедія: суспільство без щирості цього почуття виявилося б приреченим на бездушну ненависть, геноцид з боку виконавців. Як ви гадаєте, Ейхман[3] відчував ненависть до євреїв? Не варто припускатися помилки, прирівнюючи ненависть до гніву. Швидше вона є подругою любові. Ейхман ненавидів євреїв, тому що любив Райх, і та його любов переважувала несправедливість і жахи Голокосту, тому що він припинив судити й шукати правду. Виконував свій обов’язок, від душі ненавидів: дерево гніву було повалено.

Чи існують ліки від цього? Нам треба насаджувати й плекати культ гніву, що вбереже нас від пастки жорстокості, від ризику перетворитися на охоплених люттю жертв. Якщо доводиться навчати змалечку таких почуттів, як любов і пристрасть (до речі, не завжди вдається навчити як годиться!), то хіба можна вважати, що цього не треба робити щодо гніву — такого могутнього почуття, порівняно з яким доброта здається слабкою іскрою, а любов — непевним полум’ям свічечки, що тремтить під дощем?

Щоб придушити ненависть, необхідно навчитися культивувати наш гнів.