Трапляється у житті кохати по-справжньому. І часом ми перебираємо міру з цим почуттям у кращі роки юності. Занадто палка любов з її надмірно різким чи нудотно-солодким смаком втомлює об’єкт нашого кохання, і ми недовірливо спостерігаємо, як він віддаляється, спокусившись на байдуже ставлення когось іншого. І хіба не байдужість викликає особливий потяг і тим підживлює його? Закохуємось у тих, хто до нас байдужий, наділяючи їх надуманими чеснотами. А причина — гра розпаленої уяви розуму, принадженого особою, якої не існує. Часом нам вдається завоювати об’єкт своїх фантазій, ухопити здобич і потім роками повільно її перетравлювати, відкриваючи для себе невідомі її риси, аж поки не спотворимо її, у сподіванні відшукати в ній усе, що самі собі нафантазували. Закінчується тим, що починаємо її зневажати. І запитуємо себе: куди поділася та особа, яку ми так кохали? Звісно, куди: її ніколи не існувало.
Кожному відоме те напівсвідоме відчуття розчарування, що просочується крізь перші тріщини кохання. Минає кілька років, інколи навіть місяців, а ми вже починаємо сумніватися у власних почуттях. Тим часом переїхали до чудової спільної оселі у зручному кварталі. Усе йде, як хотілося. Треба лише звикнути одне до одного: кажуть, що кохання потрібно будувати. Це ми так брешемо самим собі? Позіхання особи, яку бачиш зранку поряд у ліжку, викликає ще більше роздратування, аніж різке дзеленчання ненависного будильника. Вигляд її неприкритого і неприкрашеного пристрастю тіла наганяє майже нудоту. І це ще не настала старість, коли тіло стане дряхлим, розповніє, спотвориться під впливом буденності, життєвих тривог і страхів. І хвороб.
Отже, чому не дати волю новим бажанням, поки ще є час вибирати? Зацікавлений погляд незнайомки чи незнайомця, що зупинився на тобі на мить, вишукана манера — знову ж таки ще незнайома! — тримати кухлик із кавою... Як боляче порівнювати їх із міазмами повсякденності, з бентежною розбіжністю між образом коханої особи й її інертною реальністю! А тому все нове й невідоме видається сповненим особливої грації. Звісно, ідеться лише про уяву, фантом. Античні греки, напевно, згадали б Афродіту. А ми запитуємо себе подумки: а якщо це справді вона? А якщо це він?
Можливо, розпочнемо знову з тією незнайомкою чи незнайомцем ту саму гру з уявою, що вже колись обманула. Здається, що новий об’єкт настільки неймовірно відповідає нашим бажанням, що у нас зникають останні сумніви: треба було тоді не поспішати, все через нетерплячку. Не варто було накладати на себе якісь зобов’язання, а тепер — уже запізно. Тепер ми спізнилися для цього справжнього кохання так само, як спізнюються на поїзд, навіки застрягнувши на забутій станції нашого особистого життя-буття. Малесенькій, брудній, без виходу на свіже повітря. Єдине, що залишається, — дивитися на спорожнілі рейки, на яких нових потягів не передбачено. А попередній уже проїхав, розтанувши у далині.
Сповнені сумнівів, повертаємося додому, уникаємо дивитися в очі тому, хто на нас там чекає. Забули купити хліба. Ось і привід для сварки. Чергової.
Розумію: це незрілий погляд на кохання. Стосунки подружжя треба плекати і підтримувати, вони ґрунтуються на компромісах, на обопільному зростанні. Інколи так воно і є. Але знову-таки: скільки разів ми видавали залежалий товар миттєвої пристрасті за поклик долі, а відтак боялися признатися собі, що помилилися з покупкою. Не маючи мужності віднести непотрібний товар назад до крамниці, часто так і мучимося протягом усього життя.
Звичайно, у вас, читачів, усе не так, я в цьому впевнений. Але разом із тим щось мені підказує, що усе описане мною вище для вас не новина. Адже йдеться про заяложені істини, а саме про те, що знайти справжнє кохання дуже важко, а якщо зважати на неймовірну кількість людей, що ним вихваляється, то під час підбиття підсумків результат аж ніяк не збігається.
Якби ішлося про якусь валюту, можна було б сміливо стверджувати, що ринок переповнений фальшивими грошима.
З іншого боку, саме через те, що інстинктивно визнаємо рідкісність цього почуття, ми поводимося обережно. Надмірно привітний незнайомець викликає підозру. Кохана людина, яка вже з перших днів виявляє палку пристрасть, нас відлякує. Глибоко в душі кожен добре усвідомлює, як важко освідчитись у почуттях, витягши їх на світ, а з роками ми ще далі закопуємо їх у собі, як ті скнари з творів Чарльза Діккенса: пробуємо на зуб монети, якими нам платять за почуття, аби второпати, чи вони справді із золота.
Майже завжди йдеться про мідь.
Любов — вона ще й геть неефективна! Спробуйте розвернути політичну кампанію під гаслом цього почуття, спробуйте переконати народ, що ваша любов до слабких і знедолених щира! Побачите, якою лайкою вас укриватимуть. Щонайменше звинувачуватимуть у лицемірстві. Зізнаймося, поклавши руку на серце: ті, хто при владі, рідко відзначаються гуманністю, а прояви надмірного співчуття, як правило, не додають шарму іміджу. Якщо звернутися до релігії, то і там любов не є каталізатором пристрасті; між Новим і Старим Заповітами зазвичай віддається перевага Старому. А серед численних імен Аллаха рідко хто згадує «Милостивий». Любов Ісуса — це чудово, якщо вона разом із прощенням спрямована на нас самих. А от для інших віддаємо перевагу богам війни і обурюємося, побачивши у наших прекрасних барочних церквах зіщулену фігуру якогось немитого безхатченка.
Нерідко виникає підозра: то, може, ніякої любові немає? Адже щоразу, коли переживаєш це почуття, наштовхуєшся на розчарування, викликане власними страхами, ревністю, ілюзіями, егоїзмом. І вже починаєш думати, що коли очистити його від усіх цих домішок, то від нього нічого не залишиться, окрім безбарвної рідини, без смаку й запаху. Хіба що інколи, на певному короткому проміжку життя, полюбиш по-справжньому. І такі миті закарбовуються у пам’яті як вирішальні події життя, важливі перехрестя на шляху долі. Можливо, це і є доказом її існування? Хтозна.
А от із гнівом — усе інакше. Проти крихкого, вразливого сценарію, що пропонує любов, виступає міцна і непохитна структура цього почуття. На перший погляд вони здаються антиподами, і лють, що примушує гнівно стискувати кулаки, не має нічого спільного з тим, що хвилює серце. Звичайно, це почуття існує, і з підробниками емоцій йому не по дорозі, адже нікому не спаде на думку, що лють можна вдавати. Яка ж бо це феноменальна зброя! Можливо, найсильніша з усіх, що є в нашому арсеналі. Та й сфери культури, де послуговуються цими двома почуттями, здаються далекими. Адже, окрім приватного життя, гнів має такий широкий простір для дій у політиці та суспільстві, якого любові навіть не снилося.
Останнім часом ми бачимо це на власні очі: тисячі неофашистів підвели голови в багатьох європейських країнах, із неприкритою ворожістю виступають із демонстраціями проти іммігрантів, етнічних і сексуальних меншин. І треба зазначити, що їхні почуття щирі, викликані глибоким переконанням, і цим підкупають. Адже значно легше повірити у щось просте й зрозуміле, не вдаючись до роздумів і лабіринтів осмислення проблем. Так чудово крокувати пліч-о-пліч з гуртом сильних і кремезних молодчиків, які грають мускулами та горланять гасла, а в очах — ані крихти сумніву. Позбавитися лицемірства любові, її постійного, виснажливого вагання, почуття провини, непозбутнього підсвідомого відчуття, що ти десь у чомусь помилився або ось-ось помилишся. Гнів не потребує доказів, не має сумнівів, не зраджує того, хто його відчуває. Як пошита за особистим замовленням сукня, він бездоганно облягає душу. Звісно, потім можна пошкодувати, що не втримався, дав волю люті. Але в таку мить висловлюєш саме те, що переповнює душу, без непевності чи збентеженості. Почуваєшся самим собою. Зазвичай вважається навпаки: той, хто піддається гніву, втрачає самоконтроль і свою особистість, дозволяючи гніву взяти гору, забуваючи про свої принципи та переконання. А насправді саме в момент люті ми повністю показуємо, хто ми і про що думаємо; руйнуючи страхи перед майбутнім і нехтуючи дипломатією минулого, гнів позбавляє нас сьогодення. Уже за кілька хвилин почуваєшся іншою людиною, можливо, шкодуєш про такий викид емоцій, про те, що так нестримано продемонстрував оточенню своє справжнє «я», і тепер у них склалося хибне враження щодо тебе. Зазвичай ми поводимося вкрай обережно: довго вагаємося, перш ніж діяти, ретельно підбираємо слова, пригадуючи минулі помилки. І боїмося майбутнього, тому що знаємо, наскільки швидко змінюється наш настрій і як легко буває одним махом створити щодо себе несприятливе враження у суспільстві. Обережність і несмілість панують у нашому сьогоденні як особлива форма невпевненості у собі. Чи не помиляємося ми? І навіть якщо збираємося вчинити правильно, чи не призведуть наші вчинки до непоправного? Можемо нашкодити комусь або втратити тих, кого любимо. Неможливо цілком довіряти самому собі. А от гнів рішуче відкидає будь-які страхи та хвилювання. Саме через це він так захоплює людей. У його залитому світлом залі, де немає бодай напівтіні сумніву чи темних куточків збентеженості, їх набивається тисячами, ба навіть мільйонами, — усі без крихти вагання.
Ми всі когось ненавидимо: власного начальника; ту чи ту футбольну команду; чоловіка чи жінку, що колись нас принизили; галасливого сусіда; самих себе чи наше життя; свій комп’ютер; пляму на стелі у світлиці через пошкоджений дах; кредит, що доводиться тягнути на собі, аби якось підремонтувати оцю стару домівку; той шлях, який обрали для себе у житті наші діти; часом навіть занадто яскраве денне світло. Нас наповнює гнівом наша нещаслива доля, яка, попри всі наші зусилля, жалюгідні обіцянки самим собі все змінити, і надалі завдає нам таких самих поразок — постійне повторення незмінного шаблону нашого життя. Доводить до відчаю звичка наступати на ті самі граблі, припускатися тих самих помилок незалежно від нашої волі та наших добрих намірів. І тимчасом як плавна мелодія нашого життя поступово набирає ритму маршу хибних кроків, ми ледве втримуємося, щоб не заскиглити, бачачи різницю між прекрасною симфонією, якою уявляли його собі в юності, та її жалюгідним виконанням за незугарною партитурою, що скрегоче у вухах щодня протягом дорослого життя.
От якби хоч у цьому не було нашої вини. Можливо, це й не наша вина. Хіба не обіцяли ми собі сотні разів, що наступного разу будемо розумнішими, що чогось навчилися на власних помилках, що перегорнемо недолугу сторінку цієї партитури? Тож яким чином ми самі можемо бути причиною цієї люті? Треба знайти винного, якийсь зовнішній чинник, об’єкт для нашої лайки. Найліпше — когось чужого, на кого можна б спустити всіх собак. Цілий народ чи принаймні певний суспільний прошарок, на який можна виплеснути брудний потік нашого невдоволення. Тільки й чекаємо сигналу, аби нам на них указали.
Таких указівок завжди чимало. Правду кажучи, в історії людства цапів-відбувайлів ніколи не бракувало. Але у певні періоди люди тільки те й роблять, що їх шукають. Ось і тепер, на початку нового тисячоліття, нам кортить їх якнайшвидше знайти. От тоді б ми вже звільнилися від гріха наших несвідомих тривог, повісили на них тягар наших поразок, за встановленим нами самими правом націлили б на них усю свою ненависть.
Усім зрозуміло, що доводити існування гніву потреби немає. Він — геть усюди, і особливий шквал гніву надходить від тих, хто так палко і самовіддано любить: батьківщину, честь, кордони — усе те, чим можна самоідентифікуватися, відмежувавшись від решти світу. Відкинувши усе, що надходить іззовні, із-за меж власного городу, а поготів — із-за моря-океану.
Он скільки його було у порту мого рідного міста, куди прибув корабель Берегової охорони зі ста п’ятдесятьма іммігрантами на борту. Міністр зовнішніх справ заборонив висадку людей, зазнавших кораблетрощі, а на причалі зібралися кілька сотень жителів, які вимагали звільнити тих, хто після багатьох днів тортур і насильства, що їм довелося пережити у Лівії, тепер спали на палубі військового корабля під зливами та лютою спекою сицилійського літа.
Ідеться не про містечкову плітку. Багато європейських газет писали про це бідолашне місто у найпівденнішому куточку Італії, що часто виявляється символом нашої совісті і в якому мені поталанило мешкати. То був не перший корабель із потерпілими, приречений на таку халепу дипломатами Європейської Співдружності, і, на жаль, — не останній. Їхньою бюрократичною грою з заявами та вето, побоюваннями створити прецедент — а можливо, й кількох мучеників — адже навіть кілька десятків урятованих від смерті здатні нагнати страху на цілий континент. Вхід до їхнього чистилища, хоч би куди вони направлялися в Європі — до Італії, Німеччини, Франції, Нідерландів, — майже завжди відбувається на Сицилії або Лампедузі. Нерідко — у Катаньї.