Ті, хто критикує відеоігри, приписує їм здатність послаблювати відчуття реальності у підлітків. Такі критики стверджують, що саме відеоігри переконують гравців, що немає нічого страшного у тому, щоб, приміром, переїхати когось автівкою, адже до цього вони півдня просиділи за ігровою консоллю у віртуальному світі, де вчинили таке десятки разів і не зазнали ніякого покарання. Приблизно такого висновку в іронічній формі доходить Сервантес, коли описує безумство Дон-Кіхота: той так багато годин і днів провів у вигаданому світі лицарів, що переконав себе, ніби він є одним із них у дійсності. Якщо міркувати об’єктивно, не можна звинувачувати у насильстві та жорстокості всі ігри, адже вони різні за напрямком і формою. Це те саме, що, погортавши нашвидкуруч кілька сторінок дешевого бульварного роману, стверджувати, ніби всі книжки на світі — нудно-солодка писанина.
На відміну від відеоігор, книжок і телебачення, смартфон не є засобом для поширення культури. Не є літературним джерелом, не надає перспектив для творчого підходу до його змісту. Я не маю на увазі тих, хто користується смартфоном для читання електронних книжок чи гортання газет і журналів на сайтах. Ідеться про осіб, для яких основна його функція — доступ до чатів і соціальних мереж. У цьому сенсі смартфон пропонує щось абсолютно нове: створює ілюзію належності до певної соціальної групи. Це справді дуже небезпечний феномен, адже його вплив прямо протилежний функціям інших носіїв інформації. Останні віддаляють суб’єкт від навколишнього світу, допомагають переробити інформацію та виробити власне бачення життя. А смартфон викидає нас із нашого внутрішнього світу, змушуючи постійно і невідривно «бути присутніми».
Постійна присутність поряд з іншими, під їхнім візуальним контролем, хочеш чи ні, але напохваті про всяк випадок. Погляньмо, які наслідки може мати цей механізм, якщо застосувати його, скажімо, до такого примітивного і негативного почуття, як ревність. Якщо мені кортить знати, де зараз перебуває моя кохана особа чи що вона робить, досить пошукати її у своєму смартфоні. І немає потреби в якійсь безпосередньо на неї спрямованій дії, як-от телефонний дзвінок. Достатньо скористуватися чатом, щоб нетерпляче очікувати на характерний сигнал, що вказує на отримання повідомлення. А тих сигналів-попискувань надходить десятки і всі — від когось іншого. Отже, перевіримо, коли вона востаннє заходила до WhatsApp, порівняємо з часом користування у месенджері, і стає зрозуміло, що телефон у неї під рукою.
Але не пише.
То який сенс від того мого контролю?! Від отієї німої близькості, яку плаский екран на моєму столі утворив між усіма нами? Хочу дізнатися більше. Намагаюся підібратися до неї ближче, до її буття у цю мить, копирсаючись у тому чорному дзеркалі, вдираючись у її особистий простір. Відкриваю профіль у фейсбуці, проглядаю світлини, виставлені увечері, відшукую її серед десятків кадрів друзів і знайомих. Ось вона танцює. Весела і щаслива, і без мене.
Як оце зараз: прокинулася, в онлайні, сидіть собі за обідом чи лежить на дивані і чатиться — і гадати не треба!
Але не зі мною. Не відчуває потреби. Тоді з ким?
Хто їй потрібен, якщо не я? Який це, в дідька, контроль, якщо він зводить мене до безпомічного екрана, безтілесного привиду, що ширяє над її життям?
Так, нехай я; але скільки інших? Скільки пар очей слідкують за її статусом у фейсбуці чи проглядають фото, аби переконатись у моїй відсутності, щоб спробувати написати, поцікавитися, змістити рівновагу?
Ставлю «вподобайку» під одним з її фото, щоб знала, що я бачив, що цікавлюся нею та її профілем. Саме зараз; я в онлайні і ти — теж. Подивимося, яке виправдання знайдеш тепер?
Скільки інших? Скільки інших натиснули на «лайк» під її зображенням? Десятки. Відкидаю подруг, зосереджуюся на чоловіках. Відкриваю профілі та запитую себе, чи вони відповідають її смакам. Проглядаю «вподобайки» під іншими зображеннями і знаходжу п’ять чи шість повторень. Отже, п’ять чи шість залицяльників. Відкриваю їхні профілі та шукаю кадри разом із нею; знаходжу два. Два чоловіки, у крові й плоті, з якими вона зустрічалася.
Цікаво, вони теж в онлайні? То це вона з ними там чатиться зараз? Відбирають у неї час, що мав бути моїм.
Надсилаю запит на дружбу обом; клюють, і один наразі в онлайні.
Від’єднується. І через мить вона теж в онлайні. Останні сумніви розвіялися.
Клянуся: у дійсності я ніколи так не чинив, але неважко це собі уявити. Зізнаюся, що мені часом дуже кортіло зробити це, і впевнений, що і з читачами таке траплялося. Нестримна спокуса мати поруч будь-кого — буквально під рукою, навіть у кишені, на столику в кафе, коли п’єш першу філіжанку вранішньої кави, на роботі при комп’ютері, у кінотеатрі, у цілковитій темряві, коли зал несподівано освічується екранами смартфонів, які їхні власники похапцем вимикають. Під час читання, коли Швед[11] Філіпа Рота питає сам себе подумки, чи оте дівчисько перед ним — справді його донька, виникає, як сверблячка, нагальне бажання відчути когось поряд. Хапаємося за смартфон, перевіряємо повідомлення, копирсаємось у тому нескінченному безмежному морі, що приховує кіберпростір, що Вільям Ґібсон[12] описав у своїх перших творах як уявне, а тепер воно — справжній світ по другий бік екрана, здатний об’єднати нас усіх, затиснути у вузесеньких рамках, накопичити мільйони фотографій з нашого життя одну поверх іншої, виставити їх на загальних огляд, багатьох чи просто кого завгодно.
Будь-який наш колективний учинок — вечірка у дискотеці, концерт, політична демонстрація, святкування Нового року, день народження, будь-яка подорож — хочемо ми того чи ні — відображаються і зберігаються на екранах сотень незнайомців, кількох знайомих і небагатьох справжніх друзів. Скільки з нас дбають про те, аби попросити не поширювати особисту інформацію? У наші дні практично не існує зображень, які б не мали копій у кіберпросторі. Якщо вони не у доступі, якщо не розповідають про наше життя численній публіці, що сидить перед екранами, то ніби і не існують зовсім. З іншого боку: а кого просити про таке непоширення? Фотографують скрізь — під час громадських заходів, екскурсій, на вечірках і днях народження, а відтак викладають фото, не питаючи дозволу. То навіщо псувати людям святковий настрій? Ми навіть не намагаємося, радо розповідаючи про себе іншим у соціальних мережах. Тим самим віддаємо себе під їхній контроль. Несвідомо? Хтозна.
Але так легко втратити розум. І багато хто справді втрачає.
Коли те, що вважали контролем і близькістю, виявляється ілюзією і химерним чином деформується у відстань, неможливість насправді відчути поряд із собою дорогу людину, хіба що задовольнятися її чатом і стрічкою новин у фейсбуці, тоді розчарування переростає у гнів.
Нічого нового у цьому немає. Досить звернутися до міфів Давньої Греції, з їхніми охопленими пристрастю до німф богами, перечитати про кохання Сванна до Одетти чи Марселя до Альбертини[13] або проаналізувати наративний сюжет роману Золя «Жерміналь», таких прикладів чимало у творах Віталіано Бранкаті[14]. Власне, не смартфон виробив у нас одержимість контролем, утім до того, як його було підключено до соціальних платформ, нікому не спадало на думку, що можна тримати когось у себе в кишені. До того завжди були години, дні, тижні, під час яких зв’язок з певною особою переривався. Безсонні ночі, сповнені думками, де вона зараз, вранішні прогулянки містом у сподіванні на нібито раптову зустріч, вечірні посиденьки з друзями у певному барі чи ресторані, куди могла зазирнути вона (чи він!), — то все в минулому. Тоді відстань була очевидною, беззаперечною. Можна було докладати зусиль, аби її скоротити, але не можна було вдавати, що її не існує. А смартфон поводиться як джини у східних казках: обіцяє нам цілодобовий нагляд, всезнання, здатність утручатися у життя бажаної особи без будь-яких перешкод, а замість цього перетворює нас на привидів, безтілесних істот, нездатних взаємодіяти з реальністю, ув’язнених у мережі даних, яка є нашим соціальним життям, здатних торкнутися коханої людини лише на сотнях фотографій, але насправді не бути поруч з нею.
Гнів занедужує на контроль. Якщо наше суспільство обіцяє нам постійну присутність, переконує у праві втручатися у будь-яку мить і під будь-яким приводом у дійсність інших — коханої, друга, колеги, незнайомця — чи то простим повідомленням, чи підгляданням до його/її особистої сторінки, що завжди у вільному доступі, день і ніч відкрита для наших зацікавлених поглядів, доставлена практично нам додому, щоб робити з нею все, що заманеться, з відблисками чужого життя, яке плине десь там, по той бік екрана, то відсутність негайної відповіді видається неприйнятною кровною образою. У голові вибудовується цілий кодекс спілкування, що ґрунтується на швидкості відповіді на повідомлення, на кількості (та розмаїтті) використаних смайликів і навіть використанні крапок наприкінці речення. Це одна з найцікавіших тем «Великого Лебовські» — фільму, який дозволив братам Коенам придумати такого чудового героя, як Волтер, кращий друг Джеффрі Лебовські. Цей прибічник маніакального порядку, базіка, любитель зброї має всі явні ознаки обсесивно-компульсивного розладу, неспроможність жити без шкаралупи власних маній, гонористість і непохитну переконаність у тому, що ніхто краще за нього не знає правил гри. Будь-якої гри: від боулінгу до стратегії поведінки у разі викрадення людини. Волтер прийняв іудаїзм, хоча і не єврей від народження: він прийняв віру під впливом дружини-єврейки, а після розлучення вирішив, що немає сенсу знову щось змінювати. Навернення — справа серйозна, до неї не можна ставитися легковажно, а він із тих, хто ставиться серйозно навіть до дворового змагання з боулінгу.