Це не залежить від образу нашого життя; відчуття речей — це повітря, в якому ми рухаємося протягом свого існування, і не треба сходити на Голгофу, щоб перетворитися на символ чи набути особливих значень. А тому дуже важливо пам’ятати урок однолітка Ісуса Христа — теж єврея, його земляка, він також був оточений учнями-послідовниками, яким кортіло якнайшвидше перетворити його на сенс власного існування. Найнеймовірнішою рисою цього назарянина на ім’я Браян Коен[22] була його абсолютна, цілковита нормальність: якщо про Христа казали, що він «син Божий», то Браян був пересічним чоловіком. Нічим іншим. Хотів кохатися, напиватися, іти своїм життєвим шляхом, не висуваючи жодних особливих претензій до будь-кого. Однак геть усе, що він робив, перетворювалося на особливу пригоду. Про нього «Монті Пайтон» зняли фільм і показали, як чиєсь цілком банальне життя може прямувати відповідно до параболи найвідомішого назарянина: він вступить до лав революційної організації «Народний фронт Іудеї» тільки для того, щоб позалицятися до найпривабливішої дівчини; йому доведеться вдавати із себе пророка і переповідати натовпу слова, які він нібито чув із вуст самого Христа, бо то була єдина можливість вирватися з лап римлян, які його розшукували; як і Христа, його приведуть до Понтія Пілата і, так само як і Христа, розпинатимуть на хресті.
І все це відбувається без якогось особливого наміру. Хіба з нами трапляється не так само? Скільки якихось особливих значень приписуємо ми життєвим історіям тих, хто нас оточує? Скільки туристів нас фотографували без нашого дозволу під час туристичних відвідин Соборної площі (обличчя набурмосене, швидка хода) і тим самим перетворювали на мимовільних героїв їхніх особистих згадок? Скільки осіб інтерпретували так чи інак наш несвідомий жест чи вчинок або нездатність упізнати чиєсь обличчя? Скільки народу продивлялося наш профіль, щоб дізнатися про нас більше і вирішити, чи треба надсилати нам особисте повідомлення?
Звісно, не всім випаде стати такими особливими, як Браян Коен, але ніхто не зможе прожити беззмістовно, непричетно до
Католики знаходять слово розради у релігії, що шукає відповіді поміж мармуровими черепами та простромленими стрілами мучениками, закликає вклонятися до закривавлених ніг замученого й обсміяного чоловіка.
Такий собі кошик, щоб умоститися там увечері та нарешті знайти втіху.
Якщо говорити про суто естетичні характеристики культового приміщення, я завжди віддавав перевагу мечеті: ніяких тобі тіл померлих, ніяких людських зображень, лише світла зала, куди заходять, перед тим обов’язково ретельно вимившись, підлога застелена килимом, на який можна стати навколішки і сховати обличчя між руками. У цьому сенсі мечеть здається мені храмом спеки і тяжкої праці, оазою з каміння та тіні для кочівників, змушених із року в рік обпалювати обличчя під спекотним сонцем пустелі та мешкати у хитких наметах. Навіть мусульманський рай з його молочно-медовими ріками та водограями, що видихають аромат камфори та імбиру, навіюють думку про прохолоду та відпочинок для очей.
Врешті, як кому до смаку; єдине, що об’єднує всі релігії, будь-які культи, — це гнів Божий. Він здатний вибухнути із найхимерніших храмів, тому що існують кошики набагато складніші та системніші за великі релігії. Люди збираються будь-де, і що ближче насувається холодний вечір, то охочіше вони задовольняються першим ліпшим прихистком для ночівлі: старою покинутою подушкою, бильцем дивана, картонною коробкою чи клаптиками газети у комірці. Навіть лоток для котів часом може стати у пригоді; у мене колись був кіт, який занедужав на старості, а тому спав прямо там. Так само й ми шукаємо прихований сенс-прихисток довкола: у гороскопах, у коливаннях маятника, у буденних ритуалах. Шукаємо, підводячись з ліжка завжди з лівої ноги, виходячи на ігрове поле, попередньо підскочивши тричі, одягаючи браслет, який, за нашим переконанням, багато років тому подарував нам кохання. Шукаємо прихований зміст у тривалості сонячних днів, переконуємо себе, що цілий тиждень гарної погоди вказує на те, що треба нарешті покинути кляту роботу і їхати світ-заочі. Копирсаємося у тельбухах життя, рахуємо птахів у небі[23] — пророцтво якогось оракула щодо необхідності пошуку самих себе може переконати нас у тому, що час подавати на розлучення.
Інколи ми погоджуємося на життя у котячому лотку, рахуємо сходи дорогою додому, сподіваючись, що їхня непарна кількість принесе нам вдачу, плюємо через плече, якщо чорний кіт перебігає нам шлях, загадуємо бажання, опинившись між двома особами з однаковим ім’ям, тричі перевіряємо, чи замкнули автівку на стоянці. Тобто всі кошики за своєю суттю однакові; ви коли-небудь намагалися зігнати кота з його улюбленого ліжка? Навряд чи йому сподобається. Особливо коли йдеться про старого або хворого кота.
Невіряни зривають шати з нашого слова, і гіршої агресії не існує. Адже після того, як нас гостинно прийняли у нашому прихистку, усі, хто нас дратує, заслуговують на знищення. Для дорослого чоловіка немає гіршої образи. І коли якийсь хлопчина, який іще не визначився зі своїм місцем у цьому світі, який часто не бачить принципової різниці між тими рішеннями, що пропонує йому життя, і заявляє, що, врешті-решт, любов, самотність, свобода, натхнення, робота, подорожі або оселя — це все схожі опції, серед яких він обирає то одну, то іншу, експериментуючи та шукаючи суть речей, з роками він однаково вибере для себе одне-єдине знамено, під яким визначиться із власною ідентичністю: спершу для розваги, потім через любов і нарешті — з таким самим відчаєм потерпілого у корабельній трощі, який чіпляється за скелю.
Інколи життя підлітка таке відчайдушне, що підштовхує його до серйозних, далеких від норми захоплень. Є такі хлопці, яким недостатньо постера на стіні чи футболки з логотипом улюбленої команди, яку вони одягнуть у неділю. Якщо все навколо них занадто швидко і занадто рано розшаровується, якщо брак точок опори є ознакою не тільки їхньої юності, а ще й жорстокості, з якою життя вирвало їх із дитинства, покинувши на схилі перед прірвою, яким вони котяться донизу через брак відчуттів, тоді утримати їх від петлі чи пострілу в скроню зможе хіба що одне: коли хтось «ловитиме їх у житі»[24]. Хоча у деяких випадках краще вже петля. Я кажу це серйозно.
Згадаймо, наприклад, Андерса Брейвіка[25]. Не треба вважати, що для того, щоб вирвати хлопця з життя, завжди потрібні певні надприродні сили. Інколи вистачить зруйнованої сім’ї: злидні, насильство, смерть або погрози не є обов’язковими умовами. Не потрібно нічого, окрім дипломата та медсестри, яких пов’язує хибний шлюб, розлучення, банальність буденного невдоволення, що завдають шкоди будь-якому життю. У дванадцять років Брейвік уже міцно чіплявся за уламок скелі, а те, що він бачив навколо — тобто дріб’язкові ускладнення свого життя як сина заможних громадян цивілізованої Норвегії, далекої від проблем голоду та насильства, — видавалися йому неподоланними хвилями.
Поки він котився схилом особистої слабкості, над прірвою його підхопила суміш націоналізму, фашизму та релігійного фанатизму. Дивно, як із одних і тих самих інгредієнтів може з’явитися на світ нестерпний поет або фанатичний нацист. Гадаю, не завжди «яке коріння — таке й насіння».
Батьки Брейвіка не брали участі у його вихованні, але чудовиськами не були. Коли йому виповнилося п’ятнадцять, він обірвав будь-яке спілкування із батьком, який на той час одружився вдруге і перебрався до Франції. У нього залишилася тільки мати, спільна орендована квартира, за яку вони платили навпіл, ненависть до правил, за якими його виховували. У своєму щоденнику-маніфесті він критикував ліберально-матріархальний уклад, якому приписував свою «певну жіночність». Напевно, в душі Андерса постійно вирувала буря, яку важко було вгамувати. Його друзі описували його як одержимого бажанням розбагатіти, стриманого у поведінці, завжди охайного. Він ризикнув витратити понад 200 тисяч євро на біржі ще до свого двадцятиліття, зробити пластичну операцію на обличчі у двадцять один, щоб покращити свою зовнішність і завести стосунки з дівчиною. Схоже, задум виявився невдалим.
У чому полягає сенс Брейвікового життя? В якому з кошиків він зміг знайти собі втіху? Манія величі, тотальний контроль, готовність змінити власну зовнішність, щоб отримати бажане: визнання, любов, успіх. Він зазнав поразки в усьому, тому що він — посередність, і це змусило його замкнутися у собі. Йому ледве виповнилося двадцять три, він мав завищену думку щодо власних якостей і накопичив цілу низку провалів, що різко суперечило його думці про самого себе. Як міг він розтринькати всі гроші, граючи на біржі, якщо прораховував найменші дрібниці? Чому батько віддалився від такого прекрасного синочка? Як таке могло статися, що жодна жінка навіть не поглянула в його бік? Адже він виправив усі недоліки на обличчі. То в чому полягає сенс його провалів? Андерсу знадобилося дев’ять років, щоб виробити для себе адекватну відповідь — щось, що наповнить змістом кожну його помилку, перетворить її на славне випробування Христа, а не в безглузду помилку ідіота. Він мав відчайдушну потребу в бозі, у його люті та каральному мечі, яким можна було б вимахувати від його імені. Зрештою, усі боги легко впадають у лють, немає такої культури, яка б не приписувала своїм ідолам певної системи покарань, щоб вилити ту лють на істоту, яка її викликала. Кров і пошесті, всесвітні потопи, пізні веселки: в люті боги розкривають — як і людина — свою найщирішу сутність. І це зовсім не приємне видовище.
Холодним і безжальним є лише презирство божественних сил, викликане нестерпним відкриттям зла в їхньому творінні. Таке враження, ніби для них неприйнятний вид тріщини, що перетинає чудову вазу, якій вони збиралися надати бездоганну форму. Ось чому вони (так по-людські!) безжалісно гепнули нею об стіну. Гончар — перфекціоніст, а тому недосконалість доводить його до сказу. За умови, що не йдеться про богів Давньої Греції; з-поміж божеств класичного Олімпу пристрасті просто кипіли: ґвалтування, викрадення, вбивства, крадіжки та прокляття для них звична річ. Отже, ті, хто заправляв долями античних греків, були, якщо сказати об’єктивно, дуже далекими від досконалості.
Лють Олімпу майже завжди вибухає з причин гонору та дріб’язковості, і через оцю свою гуманність Зевс видається значно цікавішим за решту богів, хоча й дещо психічно нестабільним і з яскраво помітною тенденцією до сексуального насильства.
Серед численних історій кривавої помсти, яких повно в грецькій міфології, чи не найбільше захоплення викликає міф про Прометея. Можливо, через те, що він стосується нас особисто. Титан за походженням, вірний союзник Зевса, він отримує від нього наказ виліпити з глини людину й вдихнути в неї життя. На горе для нього, наш творець сліпо закохується у своє творіння; обурений аморальністю олімпського двору, вирішує присвятити своє життя на той час іще бездоганному людству (тільки згодом усі наші вади й нещастя вийдуть на світ зі скриньки його родички Пандори і зруйнують нам життя). Насправді його любов спричинила нам більше біди, ніж добра. Під час одного бенкету Прометеєві дали доручення розділити жертовного бика між людьми й Зевсом. Аби допомогти своїм улюбленим глиняним чоловічкам, він розподіляє тушу не цілком чесно: найкращі шматки м’яса замотує в шкуру, прикривши тельбухами, а самі кістки прикидає блискучим жиром. Зевс, уведений в оману, вибрав купу, яка лисніла смачним жиром, а людям дісталося м’ясо. Замість того, щоб перевести все на жарт і почастувати компанію келихом вина, Зевс образився. Більше не запрошував на бенкети представників людської раси і відібрав у них вогонь, залишивши у холоді протягом первіснообщинної доби, прирікши помирати беззахисними й недосконалими. Коли Прометей, пригнічений почуттям провини, викрав вогонь, щоб передати нам, на нього пав гнів божий. Його прикували до скелі у кайданах і пробили списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гострим дзьобом рвав печінку, і це катування мало тривати вічність. І все це через те, що невдаха не зовсім справедливо розділив м’ясо під час бенкету.
От хто справді заслуговував на покарання, так це Сізіф, можливо — справжній батько Улісса, який успадкував від нього впертість, але, на жаль, не підступність. Аби розповісти про всі невдачі засновника Коринфа, навіть цілого дня не вистачить, і особливою оригінальністю цей перелік не відзначається: звичайно, ґвалтування, обман, непослух і неприхована злоба, якою він керується протягом цілого життя, тобто усі ті вади, що дозволяються лише мешканцям найвищих рівнів святої гори.
Коли Зевсові нарешті вдається схопити його, Сізіф опиняється біля підніжжя гори з нестримним бажанням котити здоровенний камінь на самісіньку вершину. Це все, що він має зробити, і потім буде вільним. Але тільки-но камінь опиняється нагорі, щоразу раптом виривається з його рук і скочується донизу.
Форм, в яких виражається гнів грецьких богів, — сила-силенна, і всі вони сповнені глибокого значення: яскраво нагадують перелік тортур, на які Данте обрік своїх ворогів у «Пеклі». А от за межами «Божественної комедії» монотеїсти засуджують таку гнітючу і нечітко означену лють, далеку від болючої поетичності язичників і флорентійського поета. Руйнівні міфи, перероблені першими християнами, нічим не нагадують приклади описання людських інстинктів, хоч би якими жахливими вони були, а слугують тільки для того, щоб покарати невірних, підкорити їх, знищити. По суті, вони є творінням охоплених злобою людей, змушених у затінку проживати своє нудне життя.