То чому вони цього не роблять? Чекають, коли їх набереться достатня кількість. Отоді на місці наших церков зведуть мечеті — невеликі барвисті храми, заселені страшними багаторукими божествами. А ті, хто не може битися, крадуть — тут годі й сперечатися! Чіпляються зі своїми трояндами, пропозиціями помити скло у машині, бридкими цяцьками. Так от, перш ніж вони об’єднаються і усвідомлять свою силу, об’єднаймося ми, прогонімо їх, каструймо їх, спалімо їх, розіпнімо їх на хресті, відшмагаймо плітками, запхнімо до брудних периферійних кварталів, де самі жерстяні бараки, подалі з очей і від нашого сумління, зґвалтуймо їхніх жінок (заплативши, звісно, бо ми ж — чесний народ)!

Але ж ні.

Нічого такого не можна. Заборонено. Бо так не годиться.

А от якщо закони зміняться, тоді — чом би і ні. Але ще не час. Чи, може, вже час? Може, час повертається. Час, що ґрунтується на здоровому глузді та простоті, де облозі може прийти край, де можна побудувати у глибині нашої душі єдиний широкий коридор — прямий, як русло ріки, а потім відкрити загати, щоб вилити всю накопичену напругу, звільнитися від почуття провини, від складних думок, від широкого бачення, від емпатії та гуманності. Отоді залишиться у нас лише гнів: самі прямі дороги, недолугий здоровий глузд язикатих сусідок, вискалені зуби, понівечені тіла, затонулі чоловіки й жінки, закриті кордони, насильство й тортури лівійських наглядачів, хрести, щоб принижувати й виховувати, сварки між ультрас, сварки у соціальних мережах, бриті наголо проститутки, силоміць виведені на дорогу, ганебні стовпи, всемогутня родина, порізані обличчя, відновлена честь, убивство ближнього, знищення світу, усієї нашої цивілізації — цілком.

Здається, ми щось подібне вже робили. За інших епох. За наших днів. Ми вже спалили мільйони тіл. Ми вже топимо тисячі мучеників. Ми вже гуртуємось у легкі для розуміння партії, влаштовуємо мітинги на майданах із невибагливими гаслами, де нападають із лайкою на тих, хто зупиняється, щоб замислитися, хто намагається направити нас до провулка дійсності. На єдиному майдані, де ми збираємося, великий бог здорового глузду і простого мислення нацьковує нас на них, закликає роздерти чужинців.

Ми так і робимо, але це нам не допомагає. Наше життя чомусь не змінюється на краще, наша злість не втамовується. Не такої хвали ми потребуємо, адже що негуманнішими ми стаємо, то менше полегшення відчуваємо.

Наш дім не перетворився на краще місце, наша половинка не поласкавішала, шалена пристрасть бурхливої юності не повернулася й у цьому місяці. Не знайшли ніякої роботи; проходячи повз вітрини, так само схиляємо голову. І досі не наважуємося запитати, скільки коштує невеличка порція солодощів, тому що соромимося признатися самим собі, що цієї неділі — краще ні, що можемо обійтися і що знайдуться дешевші кав’ярні, де можна також знайти втіху. Не допомагає; все одно охоплює лють, коли чуєш, що хтось продає свій виборчий голос за кошик із продуктами, за оплату телефонних рахунків, за пару штанів, куплених у відповідній крамниці. Ми відкрили загати нашої люті, ми дивимося на світ із нечисленними, простими, жорстокими думками: то чому ніщо навколо нас не покращується?

Скільки ще доведеться кричати?

Скількох іще доведеться втопити?

В яких «чорних бригадах» доведеться шукати полег­шення?

Не допоможе, і гнів не зникне ніколи. Тому що не існує гніву без бажання справедливості. І це та єдина похвала, що здатна нас врятувати. Єдина вода, що спроможна загасити вогонь нашої люті. Гнів — це чи найшляхетніше почуття з усіх, ніщо не може його обманути: пожирає світ, щоб перекроїти його, і нашою негуманністю його голод не втамувати. Це те саме, що намагатися загасити вогонь бензином: убивати, дискримінувати, любити тільки за ознакою плоті та спорідненості — усе це не подарує умиротворення. Цього звіра треба живити рівністю, якої він бажає: справедливістю, об’єктивністю, любов’ю до слабших. Тільки тоді ми почуватимемося там, де треба. І наш гнів зробить те, для чого він створений: усуне вади, встановить справедливість і нарешті засне у куточку, як нагодований звір.

А ми замість цього кидаємо йому об’їдки, а відтак дивуємося, чому він казиться. Покриваємо його зневагою та соромом. Лють — найщиріший вияв наших пристрастей, несподівана прогалина у густому лісі, щоб збагнути правду про осіб навколо і про нас самих. А ми поводимося з ним, як зі свинею, якій досить наповнити корито. Єдине знаряддя, що допоможе перевести заіржавілі рейки, на яких застряг потяг нашого життя. Єдиний важіль, що у нас мається, щоб зрушити світ з болота несправедливості, на яке його прирекли любов і боягузтво.

Ось похвала нашому найкращому гніву, керованому розумом. Не сліпий, але обґрунтований; не дріб’язковий і сумбурний, а світлий і безпосередній; не підлеглий, а незалежний; не заради любові, інтересу або страху, а з чистого почуття справедливості.

Скільки ми грішили проти нього! Залишали напризволяще, щоб він ріс усередині, як чагарник, зосередивши всі свої сили на лицемірніших, але на перший погляд невинніших почуттях. І тепер маємо отруєне дерево, коріння його розрослось і зруйнувало фундамент дому, гілки обліплені воронячими гніздами і геть позатуляли вікна, листя кишать паразитами.

Нам треба було навчити його незалежності, тому що відповідальність за лютування завжди особиста, тому що тільки бики кидаються на вказану їм мішень, адже така поведінка — найпринизливіше, що може спіткати людину, бо свідчить про те, що вона опинилася на кориді. До того ж у вельми трагічній ролі.

Лють завжди має певні наслідки. Вона впливає на особисті стосунки, часом — на світ, і зовсім не пропор­ційна своєму носієві: нікчемна людина здатна мати достатньо люті, щоб зруйнувати життя сотням. Не варто недооцінювати наслідки злості. Це найщиріші миті нашого існування, і люди навколо нас добре це знають. Інколи вони нам пробачають такі спалахи, коли через них ми виявляємо свою суть. Принаймні у них не виникає сумніву, що вони справді зазирнули в глибину криниці. За допомогою нашого гніву ми моделюємо світ, і відмовки, що ми робимо це за чиїмось сигналом, на кшталт: «Я просто виконував накази» або «Я ж не один це робив», не звільнять нас від відповідальності. Навпаки.

Лише якщо ми працюватимемо над вихованням незалежності свого обурення, цей світ покращає. Але для цього треба мати чіткі ідеї, а чіткі у цьому разі означає протилежне простому. Що більше наше бачення буде спрощеним через брак інформації, через нездатність логічного мислення, через нав’язливий заклик до здорового глузду, то хворобливішим і жорстокішим буде наш гнів, то більше буде в ньому несправедливості та невтамованості.

Існує певний когнітивний дисонанс, що вже сам по собі здатний пояснити більшу частину проблем, які нам доводиться вирішувати протягом життя. Називається він ефектом Даннінга—Крюґера[37], а його формулювання таке ясне, що його можна сприйняти за народне прислів’я: невігласи мають тенденцію вважати себе геніями, а фахівці що більше вивчають свій предмет, то більше вважають, що знають замало. Через це неосвічені часто діють, не усвідомлюючи наслідків власних учинків. А ті, хто має ширше уявлення щодо ситуації, довго вагаються, перш ніж перейти до дії. Тому що ситуації ніколи не виявляються такими простими, як здаються на перший погляд. Одним із найяскравіших доказів цієї теорії є результати дослідження, проведеного на замовлення Міністерства фінансів США. У рамках дослідження опитали 25 тисяч громадян, яким запропонували оцінити власні пізнання у галузі фінансів. За його результатами, найвищу самооцінку мали 800 осіб, які принаймні одного разу пережили банкрутство. Я майже переконаний у тому, що якби Андерсу Брейвіку довелося брати участь в опитуванні, він би впевнено увійшов у першу десятку. Адже він не вагався ані хвилини, коли виставив усі свої заощадження на біржі та програв їх. Так само, попри власне невігластво в історії, соціології, філософії, він не вагався, коли взявся писати свій маніфест про звільнення. Такі, як він, ніколи не мають сумнівів. Ідеться про той самий вид когнітивного дисонансу, що робить агресивними поборників зв’язку між щепленнями й аутизмом, або тих, хто стверджує, що Земля — це диск, оточений кригою. Що менше ми знаємо, то більше наш мозок схильний до спрощення, то охочіше ми приносимо наш гнів як жертву на вівтар несправедливості, твердо переконані, звісно, що діємо правильно. Повна протилежність такого дисонансу нічим не краща: прикладом можна вважати Гамлета, який настільки захоплений розмовами з черепом Йорика щодо сенсу життя, що поступово втрачає будь-яку волю і бажання діяти. Утримувати власний гнів між цими двома крайнощами доволі складно, а тому не дивно, що часто-густо доводиться жорстоко помилятися. Так само нелегко збагнути, коли лють можна вважати ліками (хай гіркими, але хмільними!), а коли вона є лише останнім ударом, що розтрощує вщент наші особисті стосунки.