— Ні, — відповідає, загадково посміхаючись і легенько підскочивши на ліжку, — у Рожаві!

Присягаюся: вона сказала це так, ніби ішлося про Таорміну. І радісно куталася у накидку, щоб не задубіти.

— Сальво, можеш уявити?!

А я думав про ніжне тепло Неаполя, про осяяний сонцем і морем Кастель-дель-Ово, про котів, що ніжаться на сонці, про просякнуті смачними ароматами сусідські вулички. Думав про зарум’янену піцу, про смаколики з кав’ярні, про неї, як колись водила мене на площу Плебісциту, а сама думала про одне: повернутися на війну.

І я сказав їй те саме, що повторював ось уже кілька років поспіль:

— Ти любиш перебувати там, у холоді та небезпеці, займаючись виснажливою працею. І робиш це не з почуття обов’язку, так само, як і того разу, коли ти зателефонувала мені з Палестини, тому що вибухнула стрілянина, навколо тебе розмахували ножами і тобі було так страшно, що сльози проти твоє волі лилися без упину. Пам’ятаєш, скільки годин ми тоді проговорили?

Але вона щаслива, коли перебуває там. Посеред стрілянини. Не в Римі поряд із руїнами Колізею, і не в Неаполі з його гамором і ароматами, і навіть не в Катаньї з її рибним ринком і голосистими продавцями. Вона хоче бути там. Холод, самотність, важка праця. Часто ще й небезпечна. От куди варто запросити її попоїсти морозива, щоб вона почувалася щасливою. Але я ніяк не можу збагнути, чому.

— Я знаю, що ти мене не розумієш. Ніколи не розумів, — каже вона.

— Отож. Але, можливо, зараз мені поталанить. Я пишу книжку, і, здається, вона саме про тебе. Про твій вибір.

— Про мене?

— Про те, що мене завжди у тобі захоплювало.

— Що саме?

— Просто дай відповідь на моє запитання: чому ти там?

— Я люблю цей народ, — відповіла вона мені.

Чому цей, а не якийсь інший? Я допитувався у неї безліч разів того року і одного разу навіть заробив ляпасу. Пам’ятаю, ніби оце трапилось зараз, як чайка тоді злякалася від звуку і злетіла в повітря. То був наш останній день у Римі. Та чайка була здоровенна, більша за мою голову. Вона потім довго кружляла над нами, намагаючись уторопати, чи у нас справді є десь захований пістолет. Налякати римську чайку не так уже й просто. Вони там здоровенні, відгодовані і аж ніяк не лякливі.

— Не може бути. Не може бути через любов, — не погоджуюсь я.

— Невже ти гадаєш, що хтось може знати краще за мене, любов це чи ні?!

— У Європі теж ціла купа людей, яких ти любиш. То чому ти там, а не тут?

Вона помовчала хвилину. Напевно, була дуже втомлена. Чи, може, вона зовсім змінилася за останні роки, адже раніше треба було докласти чималих зусиль, аби змусити її замовкнути під час розмови. Хай там як, але я вирішив скористатися нагодою і промовив:

— Це гнів змушує тебе залишатися там.