Партія прогресу — найвпливовіша політична сила правого крила Норвегії — стверджує, що частка іноземців, які проживають у країні, становить приблизно 25 відсотків. Я дізнався про це з інтерв’ю з Даґом Солстадом, зробленим кілька років тому, де було сказано, що Брейвік був членом цієї організації з 1999-го по 2006 рік. Та найцікавіше те, що цей відсоток зовсім не відповідає дійсності. Частка іноземців, що мешкали в Норвегії у 2017 році, коли було взято це інтерв’ю, становила лише 14 відсотків загальної кількості населення. І звісно, не всі іноземці — це мусульмани. Незважаючи на це, радикальна права партія Норвегії вже протягом багатьох років проводить політику ксенофобії, ґрунтуючись на міфі прихованої ісламізації. То чому деякі абсолютно фальсифіковані новини витримують усі спростування? В Італії останніми роками розповідають про 35 євро в день, які видають кожному іммігрантові, що пристає до італійських берегів. 35 євро — не так і мало, а якщо помножити на 30 днів, то виходить понад 1000 євро на місяць. Не так уже й багато знайдеться італійців, особливо на Півдні Італії, хто заробляє стільки. Звичайно, у цій новині немає ані краплі правди. Насправді 35 євро надається закладові, що надає прихисток іммігранту, а на руки йому видається лише 2,5 євро. Тобто 100 євро на місяць. Із таким прибутком на кредит у банку годі й розраховувати. Цю байку вже давним-давно розкрили. Про неї вже багато говорили і писали. Роками. Марно. Ті, хто наразі повірив у цю брехню, із року в рік підживлюють свій гнів тим самим паливом: 1000 євро на кожного іммігранта, який нічого не робить, тоді як італійські трудящі часто-густо ледве заробляють 500. Ті аргументи, якими керувався Брейвік, плекаючи свій гнів і почуття справедливості протягом дев’яти років, не набагато обґрунтованіші за вищезазначені. Як таке могло статися? Бертран Рассел[34] та Карл Поппер звинуватили б в усьому особливу породу пернатих, що вирощувались у Сполучених Штатах. Так званого індика-індуктивіста, він не набагато кмітливіший за екстреміста правого крила, хоча й не такий небезпечний. Індуктивізм — це метод аналізу дійсності з метою зробити висновки і виробити стратегію подальшого життя. По суті полягає у накопиченні доказів певної теорії, побудованої на експериментальному спогляданні фактів. На перший погляд цей метод не здається аж надто безглуздим, і безліч вельми розумних осіб керувалися ним протягом кількох століть, досягнувши вагомих результатів. Так само й наш індик — пристрасний поборник цього методу — спробував застосувати індуктивну систему, щоб визначити час, коли його годують. Зафіксував перший факт: жменя зерна о дев’ятій ранку. Наш індуктивіст жадібно з’їв більшу частину, відтак закарбував цю подію у себе в пам’яті і вже спокійніше доїв решту. Але звідки з’явиться упевненість у тому, що той час — не випадковість? Можливо, йому сипнули зерна тільки через сонячну днину, а час тут не є першопричинним критерієм?
Тому коли наступного дня, попри дощову погоду, він однаково отримав свою порцію їжі, то із задоволенням відзначив час: дев’ята ранку. Той самий. Це його підбадьорило, і він взявся шукати підтвердження: хай сонячна, чи хмарна погода, чи дощ або сніг, але годували його завжди об одній годині. Наш індик упевнився, що цей феномен не залежав від низки перемінних факторів; йому однаково перепадала жменя зерна у четвер чи в п’ятницю, у будь-який день тижня, за будь-якої температури, незалежно від того, чи в небі літали зграї птахів, чи воно видавалося порожнім, як пустеля. Успішно завершивши свій експеримент протягом доволі довгого, з наукової точки зору, проміжку часу, наш експериментатор дійшов висновку, що його теорія, побудована на спостереженні за фактами, цілком правильна: він би отримував свою їжу щодня о тій самій годині.
Коли він завершив свої спостереження за часом, настав ранок 23 грудня. Наступного дня його теорія зазнала нищівного краху: о дев’ятій годині ранку замість годувальника наш індуктивіст уздрів перед собою свого ката. Його годували, щоб подати засмаженим до святкового різдвяного столу.
Який урок можна винести з цієї історії? Хоч би якою обґрунтованою видавалася певна теорія, завжди може з’явитися новий факт, здатний її спростувати, який змушує цілком її переглянути. Саме це ми повинні робити, щоб зрозуміти світ і зосередитися на хибності наших ідей, а не на одержимій перевірці їхньої слушності.
На цьому принципі побудовано й учення філософа Карла Поппера, високоосвіченого мислителя із широким світоглядом, нетерпимого до будь-яких догм. Одна з його крилатих фраз довгий час прикрашала мій робочий стіл: «Щоразу, коли якась теорія видається єдино можливою, сприймай її як ознаку того, що ти нічого не второпав ані про саму теорію, ані про проблему, яку намагався вирішити»[35].
Імовірно, на розвиток моєї особистості вона не мала значного впливу, але дуже яскраво описує мислення цього австро-британського філософа. Основою його доктрини є принцип фальсифікаціонізації: практично те, що відділяє науку від метафізики, — це можливість довести необґрунтованість. Наприклад, теорія про те, що всемогутній і всесильний бог терпляче чекає судного дня, щоб зірвати свої сім печаток і змусити нас заплатити за усі наші гріхи, втілюється на практиці: щоразу, коли щось іде не так, як треба, ми списуємо це на волю божу. І так само, коли у нас все відбувається, як заплановано, ми вбачаємо у цьому підтримку божественних сил. А от коли наше життя минає порожньо і без особливих бур, то нам здається, що бог байдужий до нас і нашого існування, що знову-таки підтверджує висунуту теорію. Проблема в тому, що таку теорію дуже складно фальсифікаціонізувати (спростувати). Насправді ідеться про релігію.
Так, наприклад, славнозвісна проблема хіміотрас[36] дає змогу чітко зрозуміти, яким чином, за вченням Поппера, треба відрізняти науку від метафізики. Теорія полягає в тому, що якась всесильна і всемогутня сила під назвою «сильні світу» поряд із цілою низкою інших занять вирішила здійснити титанічний план з пригноблення та закабалення населення цілого світу: за допомогою тисяч літаків розсіює в небі над різними країнами особливі хімічні речовини, що в усіх, хто їх вдихає, викликає пригнічення критичного світогляду. Вам коли-небудь доводилося бачити білі смуги на небі після літаків? Так от: вони і є підтвердженням існування такої змови. Щоразу, коли ви бачите їх у себе над головою, суспільна свідомість вашої країни видається вам задурманеною, а теорія — підтвердженою. Я, наприклад, мав нагоду бачити такі підтвердження сьогодні вранці. Але я мешкаю в Італії, і тут таких підтверджень хоч греблю гати. До того ж останнім часом почастішали випадки слідів пари.
За вченням Поппера, теорія, що в Італії нам видають по 35 євро за кожного іммігранта на день або що в Норвегії у 2017 році кількість іноземних жителів становила 25 відсотків, не можна вважати метафізичними. Це твердження, яке варто віднести до категорій фальсифікацій. Достатньо перевірити кількість монет у кишені іммігранта чи результати перепису населення Норвегії. Звісно, знаходяться й такі, хто це робить, і в результаті підтверджує цілковиту фальсифікацію таких дурниць. Тоді чому вони не зникають із нашої культури і перероджуються у метафізику, у релігійні проповіді, здатні привернути увагу й викликати гнів мільйонів осіб на кшталт Андерса Брейвіка?
Пояснюється це тим, що соціальні мережі — справжній рай для індуктивістів.
Наш індик був би й досі живий і здоровий, якби, щоб потрапити у піч, змушений був чекати на спростування своєї гіпотези серед численних постів друзів і знайомих, якими щодня наводнюється його стрічка новин. Усі друзі нашого героя палко підтримували б теорію вранішнього годування, а якби хтось насмілився заперечити проти очевидності догми, його б негайно закидали образами і виключили зі списку друзів. Пригадуєте пост на кшталт: «Я дуже толерантна людина. Але є межа для всього. Прошу всіх, хто є в списку моїх друзів, якщо вони не згодні, що корми не видаються о дев’ятій ранку, негайно з нього видалитися. Я не маю анінайменшого наміру миритися з подібними постами у моїй стрічці новин»?
А якщо вам цікаво, яким чином друзі пояснюватимуть його несподіване зникнення на Різдво, то відповідь виявиться простою: вищі сили не мають жалю, тож те, що наш індик поплатився за свою надокучливу інтелектуальну чесність індуктивіста, для них — дрібниця. Вам це все здається занадто парадоксальним? Не забувайте, що існує цілий рух (і він останнім часом набирає силу!) осіб, переконаних, що Земля — пласка, а мапа світу на ваших робочих столах — то найганебніша змова проти людства. Вони називають себе Товариством пласкої Землі, і з ними краще не жартувати.
У соціальних мережах значно простіше звільнитися від невірних, довершивши вже й без того відмінну роботу алгоритмів, на яких вони ґрунтуються. Ще трішки терпіння, і цифровий світ надаватиме нам лише докази правильності нашого особистого світогляду. Будь-які фальсифікаціонізації (спростування) блокуватимуться назавжди. Будь-які інші точки зору, як наслідок, перероджуватимуться у метафізику, а хто охоче погодиться на таке, щоб його релігію поставили під сумнів? Будь-яка критика чи дискусія переросте в агресію і лють, і хоч би як нам хотілося розглянути ідеї об’єктивно, в результаті ми отримуємо лише образи й погрози.
Ми всі — в руках божих, от і все.
Слабкий вплив будь-якої культури, хай і такий непевний, як маніфест Брейвіка, здатний виражатися через повторення наших стосунків у мережі, уникаючи будь-якої форми спростування, живлячись підтвердженнями так само, як тіло може насичуватися стероїдами. Напористість соціальних платформ перетворює наш світ на безмежне поле битви між хрестоносцями ворожих між собою вір. Соціальні мережі — це машини, створені для виробництва релігій.
«2083» — це доволі неоднорідна і суперечна біблія, але історія віри показує, що ніяке святе писання ніколи не характеризується такими вадами. Ба більше: саме їхня особлива «відкритість» сприяла їхньому поширенню. Коли шукаєш сенс себе самого між рядками книжки, дуже корисно, щоб зміст можна було легко інтерпретувати. Таким чином мається більше простору для більшої кількості народу, а надалі — знайдеться більше часу для групувань. У багатьох найпалкіших вірян навіть не виникає потреби звертатися до святих писань. Адам Ленза обмежився лише швидким прогляданням нацистської релігії, запропонованої Брейвіком, захопившись лише вчинками норвежця, а не їхніми теоретичними засадами, — приблизно як той, хто хоче наблизитися до Христа, щоб вимолити собі диво. Йому вистачило того, щоб захопитися діями Андерса на острові Утея, потішити свою методичну лють на бога і вирішити його наслідувати. Звичайний американський хлопчина, якому ледве виповнилося двадцять років, з непевним поглядом і надмірною худорлявістю, сором’язливий і заляканий, завжди одягнений у занадто широкий одяг — ніколи не скажеш, що він несе смерть. Мати Адама, Ненсі, намагалася відшукати сенс свого життя у чомусь на кшталт секти — «Ті, що готуються до Судного дня» — і була переконана: кінець світу вже не за горами. А щоб як годиться підготуватися до останніх днів історії, запаслася зброєю і провізією, перетворивши власне житло на щось схоже на бункер. Але край її існуванню поклав власний син. Одержимий бажанням убити більшу кількість людей, аніж Брейвік, він застрелив власну матір, а тоді поїхав до початкової школи Сенді та порішив двадцять дітей, сім дорослих, а після цього наклав на себе руки.
Скільки злості повинен був накопичити в собі Адам (позбавлений друзів, ізолювавшись від усіх у практично патологічній самотності, вихований матір’ю, настільки наляканою навколишнім світом, що вона була здатна спілкуватися хіба що з власними маніями), щоб вбачати в Андерсі месію, ладного надати сенсу його страхові! Не менше, аніж той, який накопичив у собі Алі Давід Сонболі, громадянин Німеччини іранського походження, над яким знущались у школі і який був переконаний, що належить до чистої арійської раси. Він був таким палким прихильником маніфесту «2083», що вирішив улаштувати святкування з приводу п’ятої річниці масового убивства на Утеї. Думка про те, що сам Брейвік сприймав би його як непроханого іммігранта, навіть на мить не збентежила його мозок. Не менш трагікомічним здається розмова між терористом і якимось чоловіком, що перемовляється із ним, схилившись із балкона (його зафіксували відеокамери спостереження). Алі Давід кричить обурено «Я — німець!» і «Я тут народився!».
Легко здогадатися, на чому ґрунтувалися заперечення його співрозмовника. За кілька годин до розмови Сонболі убив дев’ять осіб і поранив тридцять п’ять перед «Макдональдс» у Мюнхені. І скористався він автоматом Glock — таким самим, який був у Андерса й Адама. І він теж наклав на себе руки.
Мабуть, немає особливої користі у тому, щоб продовжувати перелік прикладів того, як така химерна особа, як Брейвік, може впливати на наш світ, скільки зла може наробити — викликати спалах расистських хрестових походів, убивств заради власного деформованого бачення дійсності.
Адам і Алі намагалися якнайкраще наслідувати свого Христа, так само як святі приносили себе в жертву, щоб бути гідними діянь Ісуса. Вони приносять у жертву нечисленні роки свого життя, укладені в дії, з яких їм не визволитися, у масові вбивства, що завершуються самогубством, на яке їхній месія ніколи не розраховував.
Легко поглядати зверхньо на життя цих убивць; їхня поведінка така безглузда, рухаються вони площиною часу як сліпі хробаки, залишаючи по собі брудний слід.