«2083», маски на очах, розмова з балкону, «Ті, що готуються до Судного дня», 25 відсотків, приховане вторгнення, лихоманковий погляд, річниця подій на Утеї — усе це так безглуздо, цілком поза нормою, так легко піддається осуду.

І все це обов’язково треба піддавати осуду, тут немає жодних сумнівів.

Але не треба вважати, що незграбна (і летальна!) безглуздість цих осіб не піддається нашому розумінню. Доводиться стримуватися, щоб не підпасти під спокусу і не вважати їх чудовиськами. Вони здаються нам інопланетянами, дії яких жодним чином нас не обходять і від наслідків яких нам, пересічним людям, не доведеться страждати.

Не варто втішати себе думкою, що між норвезьким терористом і нашим сином пролягає непоборна прогалина, щось на кшталт порожнього місця у градації людських типів, які заселяють нашу планету. Напевно, батьки Сонболі теж так думали. А насправді вільних місць у світі немає, усі речі розташовані поряд, пов’язані з нами та з рештою стосунками, які, можливо, непомітні, але заразом — нерозривні.

Прибічники маніфесту «2083» — вони з наших. Чоловіки, сповнені енергії та почуття справедливості, з відчайдушною потребою збагнути сенс речей. Вони загубилися в лабіринті прихованих значень, вони взяли не ту книжку з полиці у Вавилонській бібліотеці, а прочитавши її, не зуміли противитися тому порядкові, який вона утворила в їхньому світі.

Ми точно впевнені в тому, що тримаємо в руках потрібну книжку?

Якщо єдино можливою теорією нам видається засудження таких терористів, як Брейвік, то доведеться нам ще раз уважно ознайомитися зі вченням Поппера, про якого йшлося вище. Чи не охоплені ми власною фальсифікаціонізацією нашої моделі світу? Провівши безліч років у своєму кошику, чи не втратили бажання спробувати інші, незважаючи на зимовий холод, ризик не знайти зворотну дорогу і опинитися на невідомій площі? Ми, домашні коти, так обледащіли, що не хочемо нічого, окрім миски з кормом, яку нам подають щоранку о дев’ятій.

Утім це не надто й важливо, чи не так?

Отой невпинний труд душі, страх перед розумінням світу, його прихованих значень — вони були, але давно, можливо, ще в юності. Але тепер ми збагнули, що життя — це лишень пошук тепленького місця, де було б зручно й затишно. А решта нічого не важить, поки ніхто нас не потурбує. Ми так довго носилися із нашою особистою релігією, що зріднилися з нею. Тож навіщо забивати собі голову чимось іншим? Головне, що вона діє, а решта нам не цікава. Така душевна інерція нас споріднює, робить нас майже братами — послідовниками «2083». У нас хіба що не так гостро розвинуте почуття справедливості, а свій гнів ми скеровуємо на дрібниці, обмежені хатніми стінами, ліжком, клаптиком власного робочого столу, вулицями нашого кварталу. Отже, вони анічим не кращі за нас?

Інакше що б зробили ці хлопці? Що зробив би Андерс, якби злість не отруїла його праведний гнів? У який спосіб використав би він власне почуття справедливості? Адже не треба забувати: кожен починав із наміром усунути несправедливість. Не існує гніву без ненависті до беззаконня. Брейвік захищав своїх однокласників, коли якийсь сильніший розбишака їх ображав, і витратив дев’ять років із тридцяти (третину свого життя!) на розробку різнопланової і складної системи значень, щоб розставити навколо себе все по місцях: припинити навалу терористів і насильників, здатних розбити на друзки нашу цивілізацію і встановити на її місці жорстокий халіфат. Аби не допустити настання того часу, коли жінок закидатимуть камінням на європейських майданах, коли бурка перетвориться на обов’язковий елемент одягу, базиліку Святого Петра рознесуть гарматами, а всіх невдоволених спалюватимуть живцем. Щоб не допустити смерті інших невинних, як то сталося у Мадриді та Нью-Йорку, щоб ніякі хмарочоси більше не перетворювалися на мішені для пасажирських літаків, а наші діти не мусили страждати від тероризму, публічних страт, спрямованих на натовп вантажівок, несподіваних вибухів, що розривають на шматки людські тіла. Саме заради цього Андерс пожертвував своїм життям.

Чи можна з таким не погодитися?

Пожертвувати всім заради того, щоб не допустити вищезгаданого, — це мусило зробити з нього героя, а не лиходія.

Хіба можна заперечувати, що в основі цих учинків лежить непоборне прагнення до справедливості? Тоді спробуйте задуматися над тим, яким би він став, якби його гнів не перекрутила й не отруїла власна нездатність розуміти світ.

Якщо ви гадаєте, що я раджу вам керуватися посиланнями маніфесту «2083», ви помилилися. Мається на увазі, що ми повинні запобігти тому, щоб поміж нас виникли інші нацисти на кшталт його автора. Ми — гірші за них, тому що не маємо їхньої енергії, тому що принижуємо власний гнів дріб’язковими клопотами, тому що наша лінь дає змогу подібним людям губитися в лабіринтах маревної релігії, щоб потім вилити обурення на невинних.

Наше бачення світу — це лише подушка, під яку ми ховаємо голову, видаючи, ніби життя — це дратівливий неприємний випадок, який і сам зійде нанівець, якщо набратися трішки терпіння й дочекатися.

Спостерігаємо за енергією наших дітей-підлітків, їхнім прагненням розуміти і судити, що їх підштовхує, численними формами їхнього обурення і думаємо: хай собі, минеться. Знайдуть собі пару і гідну роботу, зрозуміють: якщо хочуть щось їсти, доведеться схилити голову. Факти — річ сувора, а місце їхньої сьогоднішньої особистої релігії, такої палкої і непримиренної, посядуть, найімовірніше, здоровий глузд і здатність до компромісів. Погладшають на смачних харчах, попиватимуть добре вино, згорбляться від несвідомого тягаря у душі і намагатимуться збагнути причини безсоння, що змушує їх прокидатися щоночі об одній і тій самій годині.

Навколо них не помічений нашим особистим баченням світ котитиметься до некрозу і врешті-решт (адже все на світі пов’язано) докотиться і до нашого кутка, де ми спокійно і безтурботно живемо роками.

Прибічники «2083» за певними рисами є кращими за нас; це дикий бур’ян, що розрісся у нашому садку. У них теж були батьки, які любили повторювати: «Все буде добре. Виросте. Заспокоїться».

Правда полягає в тому, що наші діти не повинні заспокоюватися, бо з цього якраз нічого доброго не вийде. Їхній гнів — це цінність, яку треба плекати, і якщо насправді існує бог гніву, то він повинен бути значно справедливішим за тих, про яких ми спробували розповісти. Сподіваймося, що він надихне їх стати кращими за нас чоловіками й жінками, тому що в цьому є нагальна потреба.