Та цього року сталося інакше. Я провів зиму, намагаючись стримати свій гнів, і ось тепер настає весна, і я запитую себе, чи насправді варто було це робити. Якби я дав волю своїй люті, дозволив їй пролитися на звичні події минулої пори (такі звичні й застарілі, що нагадують забиті роками використання трубопроводи), то, можливо, спромігся б їх порушити і тим надати змогу переродитися, знайти новий спосіб жити в цьому світі. Можливо, врешті-решт, саме у цьому й полягає найважливіша причина, чому ми повинні культивувати це почуття, піклуватися про нього, щоб воно не зникло й не марнувалося. Позаяк це єдина сила в душі, здатна зрушити наше життя зі звичних рейок, струсонути стосунки, що, ледве розпочавшись, починають розвиватись у хибному напрямку під впливом старих, поганих звичок, або змиритися зі смертю близьких, скерувавши свою злість на щоденні справи, скориставшись нею як паливом, аби побудувати щось нове замість похованого. За умови, що ще можливо, гнів — це найкращий молот, яким можна перебити кістку, що зрослася невдало після аварії, щоб надати їй другу можливість загоїтися. Наскільки гнів може бути корисним, наприклад, у сім’ї? Чи є інші види зброї у нашому емоційному арсеналі, здатні врівноважити такі повторювані стилі поведінки, що перетворили драми й самотність на недоторканні звички? Напевно, існує спосіб старітися й у родинах, залишаючись тільки сином і ніколи не стаючи батьком. Моя сім’я — це єдиний приклад, який мені довелося бачити, хоча я усвідомив це тільки з роками, а почав помічати у підлітковому віці. Гадаю, уже за тих часів ситуація була доволі химерною. Але згодом я дізнався, що таких родин багато: серед моїх однокласників, друзів моїх батьків, серед близьких мені людей, що у той період так самовіддано мене підтримували, що сприймалися мною як рідня. Так от: мені так і не вдалося створити просту і дружну сім’ю, яку багатьом із нас так кортить мати протягом усього життя. У моїй родині, як і в багатьох інших, як мені здається, попервах усе було просто й чудово; згодом плани на майбутнє почали затухати й тьмяніти, перетворюючись на сіру буденність, накопичуючи в собі звички й невдоволеність, окрім почуттів і бажання мати когось поряд. Але з роками ота буденність взагалі втратила сенс і перетворилася на напівзруйновані рештки колишніх почуттів.

Я все думаю: а чи не є гнів — з його щирістю, з його нестримним бажанням справедливості — єдиним способом змести оті дні невисловлених слів, придушених або довгий час стримуваних почуттів і знайти під ними справжню прив’язаність, що, попри все це, за ними приховується.

Та мені довелося бачити й родини, де гнів перетворився на звичку, дурнішої за яку взагалі немає. Якщо гнів не є надзвичайним явищем, що розкриває приховані почуття, — єдиним, здатним запровадити нові стосунки, нову щирість, — тоді він перетворюється на знаряддя тортури, щоб мучити найдорожчих людей. Інколи складається враження, що це і є найулюбленіше заняття осіб, які щиро одне одного люблять.

Виховувати власний гнів означає не забувати про його першопричину, завжди пам’ятати, що розгнівана людина шукає справедливості, нехай навіть і не там, де треба. Якщо учасники сварки визнають за іншим його бажання виправити несправедливість, хай навіть із ризиком зруйнувати все, щоб остаточно віддалитися, тоді решта не має значення. Часом треба будь-що знайти у собі мужність, щоб розлучитися. Подеколи гнів може свідчити нам і про це.

Розлучитися, загоїти рани, зійтися, знову розлучитися. Створити нові родини, що ґрунтуються не на коханні, а на справедливості. Знову розлучитися, зробити нову спробу розпочати. Адже, по суті, саме гнів, а зовсім не любов якнайміцніше згуртовує людей. Оскільки любити будь-кого на певній стадії стосунків завжди означає провести межу між собою й іншими. Тут немає нічого сумнівного. Адже сама природа логічної структури цього почуття є розмежувальною. Щоб не відокремлювати себе від інших, доводиться навчитися розуміти й поціновувати протилежності, одночасно захоплюватися світлом і тінню, вимагати, щоб один кусень був солодким і разом із тим солоним. Та якщо ви гадаєте, що це можливо, що вам особисто до вподоби кисло-солодке, тоді ви — на хибному шляху.

Я маю на увазі не загальний взаємозв’язок між прямо протилежними поняттями, а суперечності, що існують в одному місці (ваша мова, ваші очі) одночасно. І немає сенсу говорити, що комусь хочеться солоного звечора і солоденького вранці. Таким чином ми просто додаємо барв, пересуваємо межу, яку любов змушує нас встановлювати протягом дня чи протягом років. Як той меридіан. Але межа однаково продовжує існувати. Не можна одночасно любити все, тому що наш мозок не в змозі думати одночасно про супротивності. Ми влаштовані таким чином, що здатні думати чіткими, обмеженими поняттями. Тоді все ясно й прийнятно. Але якщо такі межі порушують нашу ідентичність, ми перетворюємося на грубих і впертих тварин, несправедливих як з іншими, так і з собою. Любов за своєю природою має тенденцію до несправедливості, адже вважається, що вона здатна лікувати, вилучати на світ усе найкраще. Чи не закохувалися ми у того, хто наганяє на нас жах, покинувши того, хто просив у нас лише одного: дозволу розділити з нами трішки щастя? А от гнів об’єднує осіб, руйнуючи кордони, що нас обмежують. Хіба сучасна доля палестинського народу не є найяскравішим цьому доказом? Хіба не легко прийняти їхній бік? Ота купка незнайомців, таких далеких від нашого дому, які розмовляють мовою, такою несхожою на нашу рідну, із таким незрозумілим для нас життям з їхніми кордонами, блок-постами і колючим дротом. І я, що сиджу за столиком бару навпроти чудового собору в стилі бароко і називаю це роботою. У мене немає кровних братів у Палестині, я не кохаю ніяку жінку родом з Єрусалима і не народив собі синів на тій землі. Не маю друзів серед них, не знаю арабської, а про їхню історію та культуру мені спадають на думку хіба що їхні середньовічні напади на Сицилію. Та все ж я — на їхньому боці. Зберігаю у себе в шухляді їхній прапор і тривалий час вивішував його на балконі. Брав участь у демонстраціях на їхню підтримку і, як багато інших, запросто міг заробити собі кілька синців від поліцейських дубинок, щоб захистити землю, яку, напевно, ніколи не побачу.

Те, що споріднює мене з отими незнайомцями, — це гнів через несправедливість, якої їм довелося зазнати у минулому і яка знаходить все нові підтвердження сьогодні в усій своїй нещадності. Це почуття мене обурює і змушує стати на їхній бік. Так само воно спонукає тисячі європейців їхати до Палестини, до Рожави, до змучених війнами й епідеміями регіонів Африки. Вони для нас — іноземці, чужинці для нашої культури, але зазнали несправедливості, і це викликає у нас гнів. Ми залюбки простягнемо руку цим незнайомцям, тому що праведний гнів нас об’єднує, змушує тих, хто міг би спокійно сидіти собі у цьому барі, дбаючи про власні інтереси і попиваючи чергове капучино, ризикувати життям десь на краю світу, у далеких війнах, між бандами фанатично налаштованих націоналістів, під бомбами наших власних урядів або мандруючи Середземномор’ям у пошуках крихти людяності, наражаючи себе на небезпеку.

Можу передбачити заперечення читача: гнів через несправедливість, пережиту незнайомцем, врешті-решт приводить до того, що я починаю його любити. Я знаю одну дівчину з Неаполя, яка проміняла життя у чудовому рідному місті на іракський Курдистан якраз під час піку війни з ІДІЛ. Я розмовляв із нею по відеозв’язку вперше за багато років, і на екрані свого телефону я побачив її вродливе виснажене обличчя. Вона усміхалася мені, кутаючись у завелику для неї курдську одежину й ледве помітно тремтячи від холоду. Там, напевно, було градусів 10 морозу, тоді як у мене за вікном прекрасний середньовічний монастир заливало теплим весняним сонячним світлом, що зовсім не покращувало мого настрою.

— Вгадай, де я, — промовила вона.

— Не в Італії — це точно.

— Ні.

Вона підвелася і всілася на ліжку, від чого її зображення на екрані затремтіло і затанцювало, показавши спершу кінчик її носа, потім побілену стелю, її капці на підлозі і нарешті — чорну блискучу пічку з довгим димоходом, що зникав у стелі під прямим кутом. За хвилину я знову побачив її обличчя, цього разу в обрамленні капюшона.

— Пічка сьогодні не працює, а за годину припинять іще й електропостачання. Отже, поговорити довго нам не судилося, бо мені ще треба встигнути почистити зуби.

Вона кумедно кривиться, щоб вишкірити зуби у камеру, вдає веселість.

— Ну, то де я? Спробуй відгадати, перш ніж вимкнуть інтернет.

— Вам збираються вимкнути інтернет?

— Вимикають електропостачання. Повсюдно.

— Тобто ви будете цілком ізольовані.

— Авжеж. Ізольовані, ще й у темряві. То де я?

— У пеклі?