Я мав рацію: здоровий гнів народжує любов, а любов створює нові обмеження. Але йдеться про любов до слабкіших, інакше і бути не може: лише слабкішим доводиться страждати через несправедливість. І якщо комусь із можновладців доводиться переживати несправедливість за певних часів і обставин, тоді він виступає у ролі слабкого. Та вони швидко приходять до тями, а тому аж надто хвилюватися за них не треба.

Подекуди доля над нами насміхається, і тоді слабкі перетворюються на мучителів. Чому ми так любили єврейський народ, у якого відняли його землю, якого виганяли звідусіль, перетворюючи на паливо такої страшної війни, що вона видається нам тепер нереальною? Ми їх любили через зазнаний геноцид, через нацистсько-фашистські тортури, що сповнили нас гнівом. У наших містах можна відшукати чималу купу ознак цього гніву: гетто, де сьогодні працюють ресторани з особливою атмосферою, могильні плити з натяком на несподівану вимушену депортацію, розлучені сім’ї, потяги без світла і без майбутнього, біль тих, хто пережив зникнення коханої жінки, дітей, свого чоловіка, якого закинули до іншого вагона. Які страшні фантазії терзали душі тих людей, коли вони, задихаючись смородом звалених докупи, як худоба, людей, намагалися збагнути, на який ризик наражаються їхні кохані? І хоч би якими жахливими були їхні фантазії, треба визнати, що вони були не надто далеко від реальності.

Зараз злість минула, і могильні плити нагадують сліпих співців, що втупилися порожніми зіницями у публіку, якої вже немає. Над ними дзенькають келихи, похапцем прибирають зі столу посуд, щоб підготувати місце для нових відвідувачів.

Недавно я ознайомився з новою теорією, за якою психологічний механізм поведінки окремих індивідуумів поширюється на цілі народи: якщо індивідуум у дитинстві став жертвою насилля, то в дорослому віці він, можливо, сам перетвориться на ката. Я щиро сподіваюся, що перебіг історії доведе хибність цієї теорії. Коли слабкий, якого ми під впливом гніву привчили себе любити, перетворюється на садиста, наш гнів — це єдиний інструмент, здатний зруйнувати зведені прив’язаністю бар’єри і вивести нас на єдино правильний бік барикад.

Та вести мову про народи дуже непросто, адже часто їх плутають із націями, а нації — з індивідуумами; деякі ідіоти можуть навіть приплести сюди раси, а грубішої помилки годі й шукати.

Багато євреїв здатні відчувати гнів через несправедливість, що спіткала палестинців. І мушу визнати, що це, напевно, дуже нелегко. І звісно, що звідси, на відстані у півсвіту, робити це значно легше. Знову ж таки: лише гнів через скоєну незнайомій тобі людині несправедливість, ба навіть твоєму ворогові — це єдина можливість владнати відносини між двома народами, покласти початок новій любові, що ґрунтується на ненависті до нерівності, хоч би хто її зазнавав. Якби я був ізраїльтянином, у мене б малося значно більше причин для написання такої похвали гніву. Сьогодні і тут не знайдеться більшої потреби. З почуття альтруїзму й завдяки мужності цього почуття. Через піклування про нього в інші епохи і завдяки згадкам про ті прірви, до яких дозволили себе затягнути, коли заплямували його. Коли перестали розуміти його механізм, фізіологію, його крайню потребу.

Ми не маємо права схиляти голову. Гнів — це не особисте почуття, це дар, який ми можемо прийняти чи відхилити або яким можна знехтувати. Утримувати його для самих себе, перетворювати на корисливу злість, виливати у сліпій люті, зціджувати його через слова або висловлювати через письмо — усе це нічого не змінить. Наш гнів однаково впливатиме на світ, деформуватиме життя осіб, що нас оточують, проникатиме у їхні думки. Не існує нейтральної люті, яку можна приховати; так само не існує людини, не здатної її відчувати. У нас немає прав щодо цього почуття, є лише обов’язки. Усі ті люди, які повставали за справедливість, не отримуючи нічого для себе особисто, в обмін на славну смерть, про яку вже не згадують навіть наступні покоління, в обмін на листи приречених на смерть, сповнені гордості та смутку, які тепер годяться хіба що для вивчення у шкільній програмі, в обмін на порослі бур’яном і потріскані могильні плити, в обмін на покинуті родини, чиє існування, хоч би яким неймовірним це видавалося, продовжувалось і без них. Усі ці жінки з гордим поглядом, усі ці відчайдушні чоловіки, усі ці юнаки і юнки, які за своє недовге життя зуміли відкрити в собі найкраще, на що здатна людська раса. Усі вони не мали права вибору. І тепер, коли їхні діяння такі далекі від нас у часі, що можуть запросто стертись у колективній пам’яті через жорстокий механізм забуття, у нас немає більших прав, аніж у них, щодо того, як нам учинити з нашим гнівом. Незважаючи ні на що, ми щодня розпорошуємо його на дрібниці, втрачаємо єдино правильний напрямок, перероджуємо його на звірячу жорстокість і дріб’язкові помсти, на нашийник і палицю, на геноцид і байдужість. Ми просто зобов’язані пригадати всіх тих, кого називали повстанцями та розбійниками, хто під впливом власного почуття справедливості відмовлявся від спокою та зручностей. Нам варто перечитати біографію Сандро Пертіні[39], щоб знову й знову захоплюватися його мужністю, коли він, попри численні побої, завдані йому бойовиками з фашистських загонів, знайшов у собі достатньо гніву, аби вийти на майдан із червоною краваткою на шиї. Йому за це зламали руку, але не змогли зламати його дух. Нам варто замислитися, що підштовхувало Джорджа Оруела долучитися до боротьби в Іспанії, де франкська куля влучила йому в горло і через це він до кінця життя говорив глухим голосом. І що отримав для себе Антоніо Ґрамші[40], відмовившись від помилування і тим самим поховавши свій блискучий розум у в’язницях Муссоліні, з кожним днем утрачаючи здоров’я і нарешті померши від голоду й утоми, озлоблений на байдужість тих, хто обрав здоровий глузд і здався, промінявши власний партійний квиток на зручну чорну сорочку.

Ми не повинні про них забувати, але, найімовірніше, забудемо, адже це химерний природний механізм людської вдачі, що полягає у тому, щоб викреслювати з пам’яті похмурі часи, спрощувати все, перетворювати важкі речі на легші, проминати повз свою увагу зловживання, вбачати у кожному незнайомцеві ворога.

Дбатимемо про власні справи, не залишимо в пам’яті причину, що змусила Розу Паркс[41] не поступитися місцем білому, аж поки її не примусили це зробити двоє обурених поліціянтів, у результаті чого вона з місця в автобусі перемістилася прямо до тюремної камери. Їй було сорок два роки, ішов 1955 рік, і в Америці чорношкірі не мали права сидіти, де їм заманеться. Роза Паркс добре усвідомлювала, на який ризик наражається. Невже у неї бракувало інших справ?

А Мухаммед Алі[42], невже у нього не знайшлося кращої відповіді на запитання: чи готовий він воювати у В’єтнамі? Найкращий боксер усіх часів з обличчям вічного хлопчика поглянув на журналіста і відповів, що жоден в’єтконговець ані разу не назвав його «брудним негром». Так він утратив титул чемпіона світу, а заразом кращі роки своєї кар’єри, нічого не отримавши натомість. Нам важко зрозуміти причини його вчинку. Так само важко нам зрозуміти, чому Малкольм Ікс[43] вперто говорив зі злістю замість того, щоб простягнути руку, поводитись, як належить слухняному чорношкірому, і сподіватися, що його білий хазяїн оцінить його добру волю.

Ми вже не здатні це зрозуміти, але все ж треба намагатися.

Треба зупинятися перед Давидом Мікеланджело і намагатися зрозуміти, що означає його рішуча лють, його ще не заряджена праща і зневажливий погляд того, хто не має наміру терпіти подальших знущань. Треба поринути у відчай тих, хто у Герніці[44] стискав у обіймах тіло мертвої дитини і тепер волає про своє обурення з полотна Пікассо. Ми занепадаємо у своїй моралі та мусимо якомога швидше щось зробити, аби згадати, на що перетворюється світ, коли лють переростає у ненависть замість того, щоб трансформуватись у бажання встановити справедливість.