Якщо хтось із цього приводу запитає мою матір, яку компанію можуть скласти ангели, чи добрі з них друзі, чи можна довіряти їм під час покупки уживаної автівки, у неї б не було анінайменших сумнівів: десятки андрогенних образів, якими вона прикрасила свою домівку, — вони всі чудові персони. Одягаються у білосніжне, волосся вільно розпущене й ретельно підстрижене, ще й золотаві кучерики, а основним їхнім заняттям здається вічне споглядання неба з усмішкою задоволеного коханця на вустах, а в деяких випадках — задумливо торкатися підборіддя. Деякі з них зображені у якомусь химерному небесному стрибку, коли їхні крила роздуває вітер. Жоден з них не здається аж надто загрозливим, і моя мати ладна поручитися за будь-яку надприродну істоту з пір’ям і білими шатами, що та не приховує хвоста з рогами. Вона не одна така, це прояв її передбачливості як представниці вікової народної культури. Саме такий вигляд у її уяві має божий вісник, що навертає наше життя до добра і захищає нас від небезпек. Щось на кшталт нашого особистого асистента, призначеного нам від самого народження небесною канцелярією і доволі ретельного у виконанні свого обов’язку. Вім Вендерс[26], якщо пам’ять мені не зраджує, теж вважав приблизно так само.

Та якщо говорити відверто, то можу згадати принаймні дві статуетки ангелів, які мали б насторожити мою матір. Ті ангели одягнені в такі вишукані лати, що не можна не побачити химерну ексцентричність стилю. Те ж саме можна сказати й про того, хто одягає маскувальну куртку на суботню вечірку: здається, що у нього зовсім немає смаку, але ніхто не повірить, що він здатний ховати пістолет під пахвою. Та найважливіше те, що цей ангел сурмить у сурму. Оскільки я ніколи не читав Апокаліпсис від Івана[27] до написання цієї книжки, то теж роками вважав, що янголя із сурмою, якого ми вішаємо на різдвяну ялинку, дує у свій інструмент, щоб посіяти над моєю родиною щастя і достаток. Звісно, не вірив, але гадав, що значення приблизно таке.

Виявляється, немає нічого жахливішого за ангела із сурмою.

Я знав, що остання частина Біблії не відрізняється оптимізмом. Хай там як, та оскільки я народився і виріс у Західній Європі, то мав певне уявлення про вершників, що несуть біду, про печатки, які краще залишити на місці, а прочитавши «Втрачений рай» Мільтона, знав, що ангели, по суті, — це приватне військо Ісуса Христа, яке постійно проводить виснажливі військові маневри, готуючись до війни, що теоретично ніколи б не повинна вибухнути. Але ніщо з вищезазначеного не підготувало мене до насильства й жорстокості, якими просякнуті слова євангеліста, до відчайдушного, одержимого страху перед розплатою, що відчувається у кожному рядку. Якщо колись було написано книжку, в якій ідеться про лють, виплекану знедоленими, озлобленими, приниженими, тими, хто долає життєвий шлях, поринувши у себе, заточеним у стінах власного гніву, якщо комусь вдалося яскраво описати образи смерті та ненависті, що плекають в душі ці особи, то це, поза сумнівом, — Іван Євангеліст.

Це він обливається гіркими сльозами, тому що не знаходить того, хто гідний відкрити печатки, якими стримується гнів господній від знищення світу. І це знову-таки він відчуває полегшення при виді люті Всевишнього, розлитої у сім келихів для учти, що готується: «пишного божого бенкету», на якому основними стравами буде плоть невірних. Багаті чи бідні, могутні чи нікчемні — єдиною різницею, як на мене, буде час приготування. Звісно, за умови, що бог не полінується куховарити.

Якщо Іван — справді послідовник Христа, то його злість легко зрозуміти. Можливо, ідеться просто про почуття провини через те, що не врятував Учителя від смерті та приниження. Хай там як, але він був християнином, який жив у 90-х роках після Різдва Христова, бачив, як мучили й убивали його друзів, був змушений проповідувати свою віру нишком, у темних катакомбах, переповнених людьми. Він опускав очі долу, вимушено всміхався, схиляв голову протягом цілого життя. А тому легко зрозуміти його острах перед божим бенкетом.

Коли зривається п’ята печатка, лунає голос мучеників, які вимагають розплати, нарікають на чекання, а їм у суто бюрократичному стилі радять набратися ще трохи терпіння, «аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони»[28]. Уявляю раптову тишу, що зависає у залі очікування. Як і ту, що спостерігається після розкриття сьомої печатки: несподівана тиша, від якої небо оніміло приблизно на півгодини (Іван саме так і пише, ні на хвилину менше).

І тут з’являються ангели у латах і з сурмами, і наміри їхні не передвіщують нічого доброго, жодної веселої мелодії від них годі й чекати. Від кожного звуку їхніх інструментів на землю падає град, вогонь у перемішку з кров’ю, розпалені метеорити, здоровенні зірки, що отруюють моря, затемнення, дивна сарана з людською головою, жіночим волоссям і левовими зубами, ціле багатомільйонне військо, здатне знищити третину людства, і купа інших катаклізмів — болючих, кривавих, божевільних.

Саме про це повідомляла перед кожним Різдвом ­підвішена над нашим святковим родинним столом фігурка ангела.

Якщо ми спробуємо зазирнути в голову Брейвіка, то навряд чи побачимо там щось інше: Іван Євангеліст з його одержимими видіннями, наслідками поразки та злості, у морі чорної крові, розтерзані тіла, війська, що створені для геноциду, страшна сарана-убивця; бог, якому кортить приректи на муки все живе, щоб відродити новий Єрусалим на Землі з блискучого, як золото, скла, позбавлений геть усіх невірних, — місто, де житимуть лише 144 тисячі євреїв, які заслуговують на порятунок. Отже, там усе під контролем, немає сумнівів і незгоди, непотрібно робити хірургічні втручання, щоб стати досконалими арійцями. Можливо, Андерс вибрав би менше співгромадян задля свого очищеного світу і так само, як і Іван, увічнив би власне ім’я на усипаних дорогоцінним камінням мурах.

Апокаліпсис норвезького апостола викладено у мемуарах на 1518 сторінок, де він намагається описати своє ксенофобське бачення життя: пише, що твердо переконаний в ісламській навалі на Європу, лається на старину Маркса і заявляє про себе як про сіоніста. Вважає себе воїном християнства, чимось на кшталт тамплієра у розпалі чергового хрестового походу, і, напевно, почувався б як вдома у лавах ангелів, готових до знищення більшої частини людства. Назва у його маніфесту досить химерна: «2083-й. Європейська декларація про незалежність». І написав його Андерс так само, як і жив: дуже посередньо. Понад половину він списав з інших джерел, добру частку, здається, скопійовано в Унабомбера[29].

На жаль, однієї біблії недостатньо, щоб утамувати лють Брейвіка; йому теж кортить спробувати плоті ворога, вилити свою лють на світ. Щоб його сприймали серйозно, без судного дня було не обійтися. І ось вам найспіліший плід нашого незірваного гніву, приправленого любов’ю і авторитарністю, одержимістю і манією величі. Це лють посередності, що перетворюється на бога, коли несподівано розколюється тридцятидворічна оболонка щоденного гоління, пунктуального ходіння на роботу до офісу («чемний з усіма», «невтомний працівник»), ретельного одягання, щоб пригладити до норми свої дивацтва, уважного догляду за нігтями, схиляння голови перед усіма, щоб у такий спосіб перетворитися на коліща системи — тієї системи, що прирікає на провал, що махлює за ігровим столом життя, дає фору найгіршим, заповнює наш край невірними, випускає наших жінок на вулицю напівголими, де їх ґвалтують іммігранти, нічим не гуманніші за скажених псів, передаючи їм нашу культуру так само, як обложене місто передає ключі від міської брами, намагаючись домовитися з варварами, віддавши їм найкраще, що маємо: наших кращих чоловіків, останній супротив, які змушені ховатися по норах, як пацюки, приречені на самотність, як євнухи, оточені у власному офісі неграми, індусами і гоміками, змушені скривляти губи у кривій усмішці, схилятись і розкладати сорочки, розтягувати життя на цілих дев’ять років, щоб ночами підготувати велику ордалію[30], армагедон, кінець лицемірству. Той день, коли лють вийде на світ і ніхто більше не зможе сховатися.

Меч архангела — це Ruger Mini 14[31] виробництва 1973-го року: лєго з металу, що легко збирається і розбирається, важить 3 кілограми, має ствол у 330 міліметрів у діаметрі та 946 міліметрів завдовжки. Я бачив на You Tube, як таким розносять ущент кавуна, і подумав: а яка була б різниця між оцим кавуном і головою людини, якби по них стріляти кулями з Ruger?

Хай там як, але у відео від тієї рушниці не лише кавун розлетівся на друзки, а й доволі пошкодженим виявився і металевий диск. Той тип, що стріляв, смачно реготав, а наприкінці вистави задоволено поплескував рукою по зброї. У мережі таку точно можна купити за 1360 євро, і мушу признатися, що навіть гадки не маю, чи це розумна ціна за рушницю.

У Андерса на шиї висіла така сама, коли він зійшов на берег острова Утея[32]. Окрім рушниці у нього малася зброя австрійського виробництва, Glock 34: напівавтоматичний 650-грамовий пістолет моделі 17 для змагань, для якої використовуються кулі Парабелум 9-го калібру. Хіба не поетична назва — Парабелум[33]? Як на мене, то дуже.

Я знайшов відео і з цією зброєю, там був той самий тип, який пестив Ruger. Ідеться про досить літнього кремезного чоловіка з картузом на голові, він — неймовірний стрілок, жодного разу не промазав. Тільки й чувся дзвін куль по мішені та регіт стрілка.

Здається, зброя йому справді до вподоби.

У Glock вигляд не такий войовничий, як у Ruger: рифлена ручка з пластмаси взагалі нагадує іграшкову зброю. Щоб мати упевненість, що в невірних не виникне такого враження, Андерс попрацював над кулями Парабелум, наповнивши їх рідким нікотином, аби ті, кому не пощастило померти відразу, помучилися якомога довше і сильніше. За кілька годин до того він поставив наповнену АСДП автівку перед офісом прем’єр-міністра Норвегії. AСДП — це абревіатура від словосполучення Аміачна Селітра / Дизельне Паливо, ігданіт, — найпростіша вибухова речовина, що використовувалася для добування вугілля та під час численних терористичних актів. Її легко виготовити, вартість низька, утім вона викликає потужний вибух зі швидкістю розлітання частин у межах від 3500 до 4200 м/сек. На пошуковику Yahoo Answers я доволі легко знайшов пояснення, як її виготовити і як здійснити вибух. Відповіді такі чіткі і зрозумілі, що загальне враження, яке я виніс для себе: легше зробити вибухівку, аніж встановити на власному комп’ютері останню версію Ubuntu. А Ubuntu, до речі, — це найпростіша у встановленні та користуванні операційна система. У Брейвіка було дев’ять років, щоб вивчити хімічний склад вибухівки, і все у нього вийшло за планом: вісім осіб загинуло і 209 отримали поранення. Поки поліція стягувала свої сили до місця вибуху, Андерс у формі поліціянта перебрався на острів Утея, де члени лейбористської партії, яка, на його думку, загрожувала провідним принципам його життя, підтримуючи ісламську навалу в Європі, організували молодіжний табір.

Під час описання страшного суду раджу завжди мати на думці один важливий аспект: бог ніколи не втрачає спокою. Його гнів завжди холодний і контрольований; він — забюрократизований, як підпис службовця Райху на певних документах; він довго виношується, ретельно готується, набираючи форм чіткого завдання, що, хоч-не-хоч, має бути виконано.

Контроль, одержимість, точність. Завжди ідеться саме про це, і Брейвік може пишатися тим, що принаймні одну річ у житті він зробив досконало: убив шістдесят дев’ять молодих осіб і поранив ще сто десять, з яких п’ятдесят п’ять перебували у важкому стані. Коли кажуть «важке поранення», мається на увазі, що та бідолашна людина, яка його дістала, до кінця своїх днів матиме серйозні ускладнення у тому, щоб пересуватися, розмовляти, кохатися, думати. Для решти — лише рубці на шкірі та в душі і подеколи кошмари ночами. У суді Брейвік заявив, що стратив сімдесят сім осіб і зруйнував життя іншим трьомстам дев’ятнадцяти, щоб зашкодити «руйнації норвезької культури через масову імміграцію мусульман».