Номери Клінгена і Еллінг з"єднувались внутрішніми дверима. Він намагався заснути, але розмова з Бремоном не виходила з голови. Організації, котрі назвав книговидавець, були відомими Клінтону, але про справжнє призначення спортивних клубів він почув уперше. Отже, знову терор, як у тридцяті роки!.. Не випадково ж Бремон згадав про Америку…

Майже безшумно відчинились двері. Клаус прикинувся, ніби спить. Очі його були заплющені, але він чув усе виразно. Він чув, як Маргарет підійшла до нього, зупинилась, і рука з легким запахом жасмину ніжно торкнулась його обличчя. Дотик був настільки м"який, що не міг його розбудити, коли б він міцно спав. Здається, йому вдалося її обдурити.

Маргарет осміліла, підійшла до столу, затрималась біля нього. Що їй там треба? Коли Маргарет почала перекидати його речі, ритися в шафі, він трохи розплющив очі і крізь вії побачив її. Вікно було незашторене, і місячне сяйво освітлювало кімнату. Еллінг нахилилась над валізою і обережно перебирала його сорочки, обшукувала дно… Десь на одну мить пробудилося в Клінгена бажання встати і вигнати її геть. «Налякати!» Але він одразу ж відкинув цю думку: «Ні, краще мовчки стежити».

Нарешті Маргарет пішла до виходу і дуже обережно, як це могла б зробити зовсім твереза людина, причинила за собою двері. Все стихло.

Отже, за ним стежили? Тепер було зрозуміло, що це не просто перевірка, якій він не раз підлягав… Коли ж почалось це стеження і що могло стати приводом до нього? А головне, як близько вони підійшли до нього?.. Треба було приймати рішення.

Зейдліц першим назвав йому ім"я Пітера Гарвея і прямо вказав на його можливий зв"язок з Маргарет. Але чи знає він більше, аніж сказав?.. Не в правилах Зейдліца викладати все, що знає, і, швидше за все, цей хитрий лис щось та втаїв. Але що?

Маргарет Еллінг працювала у видавництві з першого дня його заснування. Клаус не раз помічав, як вона намагалась привернути його увагу: не те, щоб спокушала, але в її поведінці були тисячі дрібничок, що свідчили про її інтерес до нього. Можливо, він цікавить її як багатий жених, а можливо, це вже було завдання Пітера Гарвея?

Клінген теж не міг не помітити зміни, що сталася з Маргарет останнім часом. Це почалося з того весняного дня, коли він, прийшовши до видавництва, застав Маргарет у пригніченому стані. Навіть косметика не годна була приховати, що вона плакала. Це було так не схоже на Еллінг. Того ж дня Маргарет, можливо помилково, подала на підпис Клінгену не той папірець.

— Що з вами, ви захворіли? — співчутливо запитав він.

— Так, так! Я почуваю себе дуже погано. Відпустіть, будьте ласкаві, мене сьогодні…

Це була п"ятниця. А в понеділок вона з"явилась на службу такою ж впевненою, як завжди. І все-таки Маргарет стала якоюсь іншою…

Що змусило її піти на службу до Гарвея? Вражене честолюбство? Гроші? Примус? Для враженого честолюбства у неї, мабуть, не було підстави. Найпростішою відповіддю було б гроші. Вона знала їм ціну. Але тоді чому — сльози?.. Можливо, її змусили. Примус плюс гроші? Але щоб примусити, треба «зачепити» людину. Що могла зробити Маргарет такого, щоб потрапити під владу Сі-Ай-Сі? На це запитання Клінген не міг відповісти.

Коли б він це знав, коли б міг схилити її на свій бік, то, певно, й добрався б до істини: чи цікавиться ним Сі-Ай-Сі як людиною Зейдліца і тими документами, які він отримає в Австрії, чи вони підозрюють, що він — радянський розвідник? Але намір схилити Еллінг на свій бік може одразу ж обернутися проти нього.

Якщо Сі-Ай-Сі цікавиться ним як людиною Зейдліца, то чому тоді Пітер Гарвей розпитував про нього Мітчела Ескіна?

Його повідомлення про таємні плани фашистських партій і спілок були дуже важливі. Але, як правило, вони не вимагали негайної відправки, як це було зі зведеннями в роки війни, бо зволікання, наприклад, з повідомленнями про день наступу могло призвести до непоправних втрат. Тепер відомості, які він добував, лишались свіжими досить довго.

Відомості Клаус завжди залишав у схованці. Схованку він вибирав за містом і користався нею лише раз. У рекламному інформаційному бюлетені видавництва Клінген, користуючись шифром, повідомляв місце, де знаходилась схованка: віддаль до неї, орієнтири. Читачі знаходили в бюлетені лише довідки про нові книги. В такий спосіб Клінген інколи передавав і самі відомості, але дуже короткі.

Про те, що відомості із схованки потрапили за призначенням, Клаус дізнавався з передач однієї відкритої радіостанції. Він слухав цю радіостанцію по середах по приймачу «Телефункен», якими були забиті всі магазини Кельна. Нічого не значущі фрази: «Краще пізно, ніж ніколи», «Хто посіє вітер — пожне бурю» або щось у такому дусі означали: «Все гаразд! Матеріали взяті. Дякуємо!».