— Про це, мабуть, вам треба запитати в нього. Можливо, він не захотів сказати, що знає колишнього гауляйтера, адже так заведено: відмовлятися від людей, які по велінню долі опинились не при владі. А можливо, алкоголь уже висушив йому мозок.

— А ви не могли б пригадати, скільки разів останнім часом ви розмовляли з ним по телефону?

— Це так важливо?

— Так…

— Разів два, по-моєму, а може, три…

— А точніше?

— Ви не вельми делікатні, Клуте, і грубо працюєте. Доведеться на вас поскаржитись…

— І все-таки я хотів би отримати від вас точну відповідь: два чи три?

— Мені не двадцять років, пане комісар… Я теж можу щось забути. Здається, все-таки два…

— Ви дзвонили йому?

— А чому це вас так зацікавило?

— Тому що після вашої розмови з ним на третій день був убитий Кемпка, а друга розмова відбулася через день після нападу на журналістів Мірбаха і Фака на Грюнзее.

Розенкранц посміхнувся:

— Який же зв"язок ви тут знаходите? Кажіть відверто: хто по-вашому вбив Кемпку: я чи Шрот?! Ви просто ображаєте мене, і цього вашого візиту я так не залишу.

— Це ваше право, пане Розенкранц. Іще одне запитання: хто цей пан у чорному піджаку і капелюсі, який щойно від"їхав від вас?

— На жаль, на це запитання я не можу відповісти. Цей пан приїжджав до моєї економки. Не в моїх правилах цікавитись, з ким зустрічається моя служниця.

— А де я можу знайти вашу економку?

— Можливо, вона на кухні.

— З вашого дозволу, я пройду туди, — сказав Клуте, підводячись.

Розенкранц знизав плечима, немовби говорячи: що з вами поробиш, ідіть.