— Ви помиляєтесь, Маргарет. Мені завжди приємно бачити вас, і я все помічаю: сьогодні Маргарет — уся в синьому… Або: Маргарет — така біленька і така ніжна…

Еллінг, задоволена, розсміялась.

Розмовляючи, вони непомітно вийшли на набережну. Плавно і тихо, мов розплавлене срібло, несла свої води Сена. Спека почала спадати. На набережній відчинились букіністичні лотки, в яких обідня перерва через спеку трохи затягнулась.

— Куди ми тепер прямуємо, шеф?

— Біли Палацу правосуддя ми сядемо на катер і поїдемо до Бремона.

Поряд з будинком, що стояв уже відбілений піскоструменем, Палац правосуддя виглядав якоюсь темною спорудою.

— Ви бачите, Маргарет, його залишили чорним, напевне, щоб своєю похмурістю він викликав страх у злочинців, — пожартував Клаус.

— Ай справді, навіщо його залишили таким?

— Я ж вам сказав, — не відступав Клінген.

Незабаром підійшов катер. Пасажирські салони катера були зручними, і з будь-якого. місця проглядалося все доокруж: стіни і більша частина даху були з плексигласу. Але Клаус та Маргарет піднялися нагору — на широку палубу, на повітря.

Вони минули острів Сіте, пройшли під Королівським мостом. Спереду маячив міст Олександра Третього.

— Чудово! — сказала Маргарет і розкинула руки, немовби ловила вітер. — І все-таки Париж треба «дивитись ногами». В Парижі я рідко користувалась транспортом, хіба тільки інколи, ввечері, коли запізнювалась у Сорбонну.

— Ви навчались у Сорбонні?

— Ні. Я просто відвідувала деякі лекції.

— А чому ви не залишились у Франції, Маргарет? Адже ця країна вам подобається?

— Так, дуже… Але жити тут… Як би вам пояснити? Ви б стали, наприклад, жити в театрі? Ви ходите туди, щоб повеселитись або пережити сильні почуття, насолодитися видовиськом, але жити?.. Париж, як свято, у великих дозах він стомлює, хоча я дуже люблю свята і завжди чекаю їх.

— Німеччина вам не подобається, Англія, наскільки я зрозумів, — теж, Франція… Про Францію ви щойно сказали. В якій же країні ви хотіли б жити?

— В Америці.

— А ви були в Америці?

— Ще ні, але обов"язково буду.