‒ Може, й так, але я знаю, чого про нас точно не кажуть, ‒ рівно, без особливих емоцій, відповів на це Харитон.

Командор пхикнув:

‒ І чого ж?

Вовк широко посміхнувся:

‒ Того, що ми контрактів не виконуємо і слова не дотримуємося.

Зависла коротка мовчанка – Командор обмірковував почуте. Потім, зрозумівши, кивнув:

‒ Так ви той, тут у справах? Кого вам замовили?

Ніхто не здивувався такий зміні ставлення ботбейця, адже Кодекса найманців у Конгресі намагаються дотримуватись. Заради власного ж зиску, часто доводиться за послугами звертатись…

‒ Не бійся, нікого з ваших, ‒ Вовк підморгнув людським оком. ‒ Більше того, я зара можу за ті вантажівки відробити. Скажімо, зекономити тобі п’ятдесят тисяч галактів.

‒ А-а-а, так ті довбані мазафаки, що поза портом сіли – то ваші клієнти? А що, як ми їх раніше захапаємо – скільки за їхні башки відвалиш?

‒ Бач, Командоре, ‒ Харитон був цілковито спокійний, хоча його команда нашорошилася. ‒ Якщо ви їх захапаєте та пришиєте – нам же простіше. Ти ж злиняєш на п’ятдесят шматів, не ми. Ми ж гроші все одно отримаємо, нам за мертвих також заплатять, менше, звісно, ніж за живих, але точно вже більше півста штук. Якщо ви їх хапнете і спробуєте нам продати – це буде з твого боку дуже, дуже велика дурість, і ми вже потурбуємося, щоб про це дізналися люди з Портового Братства, Лиси Космосу, Ісмаїлові Брати, ну й усі інші. І тоді з ботбейцями ніхто з найманців не стане мати ніяких справ, крім, хіба що, Діри. Діряни, як всім відомо, ніяким стервом не гидують.

На згадці про Діру та її мешканців Командора аж перекосило:

‒ Так, я зрозумів. С-сучий ти сину, Вовче… Гаразд. Біс із вами, вмовили. Тільки з бажаючими впіймати вилупків самі воюйте, я об’яву про нагороду відкликати не стану.

‒ Нема питань. Мені головне, щоб твої власні горлорізи в нас під ногами не плуталися. Ну то як, домовилися? Ми ловимо хитрожопих, а ти економиш п’ятдесят шматів, і питання про вантажівки ми забуваємо – так, на майбутнє.

‒ А якщо ні? Чим мені загрожує присутність цих довбнів на планеті? ‒ Командор явно стежив за якоюсь інформацією і тяг час. Втім, він цілком точно не міг ще знати, що десант запорогів уже висадився та працює.

‒ Тим, що ми вже постараємося контракт виконати… а якщо не зуміємо, тут інші з’являться, кому їхні голови треба. А це вже серйозніше буде. Ті люди, хто за ними теж бігає, лишати свідків не стануть. Так що тобі доведеться потім таку купу лайна розгрібати – заплачеш…

‒ Зрозуміло, ‒ Командора перекосило так, немовби він гальмівної рідини ковтнув. ‒ Тоді домовилися – я вам заважати не буду, впіймаєте та покараєте мудозвонів – забуду про вантажівки. Але, єти твою наліво, у вас всього стандартна доба на це!

І Командор відключився. Маня запитально подивилася на отамана. Той відкинувся у своєму командирському кріслі, поправив чуба:

‒ Ну, дві години в нас є. Камбуз! Каву всім у рубку!

Маня вигнула брову: