– Команда в мене є, – тут Мігель вишкірив зуби. – Команду, на відміну від корабля, я не втратив.

З-за перетинки, що відділяла закапелок від усього залу для перемовин, вийшли три чоловіка та встали за спиною Мігеля. Саїдові одразу ж стало трохи некомфортно, але він постарався цього ніяк не видати. Ахмед насупився.

– Ну і славно, – Саїд сам із подивом зазначив про себе, що його голос анітрохи не тремтить і самовладання не пропало. – Я за тебе радий. Тобі з такою командою тим більш не варто боятися, що хтось у тебе каміння відбере. Я, до речі, міг би не лишень грошима розрахуватися, а й товаром. Товар хороший, і теж недешевий. Не так, звісно, як твій…

«Зрештою, скинемо сміхотун-траву, а каміння, якщо штучне, то Лейлі віддамо, хай собі прикрас наробить…»

Мігель всміхнувся невесело:

– Паритет? Добре. Ну що, довго там твою жінку чекати?

– Ні. Я ж сказав – півгодини, не більше. Скоро буде… – Саїд на кібер-око вже отримав повідомлення, і щоб прочитати його спокійно, узяв-таки в робота пляшечку води з вітамінами. Мігель узяв найдешевше бренді.

З «Хабіби» йому на кібер-око та вживлений за вухом навушник транслювався діалог Салмана з Харитоном. Саїд гостро жалкував, що не може без завад брати участь в цій розмові. Втім, дуже скоро зрозумів: Салман виправдав усі сподівання, доповів чітко, суттєво, не забув нічого. Харитон вислухав його доповідь і трошки повагався з відповіддю, мабуть, прораховував варіанти:

– Отже, таки сіли на планету. Це добре, не люблю космічний абордаж… з іншого боку, якщо ми самі сядемо на планету, тут взагалі всі забігають, як підпалені.

Втрутився Семен:

– Супутник у них лише один, екранування не пробиває. Фігня питання, Вовку. Нам кораблі саджати і не треба, просто проходимо побіжно над потрібним місцем і десантуємо штурмовиків, глушимо зв’язок на півгодини, не більше. Вони й не зрозуміють, що то було.

– Пропозиція гарна, – погодився Харитон. – Одна лише проблема: як знайти це потрібне місце. Може, нам краще заявитися на Ботбей та сказати, що козлики – наші? Як на мене, місцевим цілковито по дюзам, хто покарає порушників, аби їх покарали… Нелюбов до нас тут, звичайно, велика, але хитрожопих тут люблять ще менше.

– Не забувай, тут винагороду за козлів оголосили. П’ятдесят тисяч – добрячий шмат, – зазначила Роза. – Зара багато хто ломанеться шукати. Тому нам треба якось їх випередити…

В розмову вступила Лейла:

– А нам що робити? І далі тут стирчати?

– Аякже, – сказав Вовк. – Ви сюди з Кафи за товаром прилетіли, вам треба як завгодно, але не провалити легенду. Цілком можливо, нам ще може стати у нагоді. У майбутньому. Так що ти давай, іди до Саїда, ще когось про всяк випадок прихопи. Заразом будете дивитися на ворушіння в порту та сигналити, якщо раптом місцеві масово попруть козлів шукати. А щодо того, як самим їх знайти, є одна зачіпочка… Жучок Семенів же працює досі… слабко, правда… Отже, всі – до роботи!

На цьому місці Саїд допив воду, а повідомлення закінчилося. А потім прийшло коротеньке від Лейли: «Скоро буду. Ну тут і місцинка… витріщаються як зголоднілі, й баби теж… А Вовк наказав торговців удавати до кінця, так що товар брати доведеться. Твоє щастя, що я й справді в камінні тямлю, в мене дід – ювелір».

Мігель уже нетерпляче совався на стільці:

– Ну що? Де там твоя баба?

Але тут у зал якраз й увійшла Лейла у супроводі Салмана, Миколи та Каміля, і Мігель закашлявся, вибалушивши на неї очі. Сам Саїд теж ледь щелепу не вронив, але вчасно прохопився. Не дивно, що тутешні вилуплялися як зголоднілі.