–Ні-ні-ні, ніякого бартеру. Лише бабоси. Траву свою сам пали.
– Крім трави, в мене ще сигари є. На чотири тисячі. Натуральні. Подумай добряче.
– Ну іншим разом би узяв. Але що я зараз-то з ними робитиму? – видно було, що Мігель був би й радий, але валюта йому потрібніша. – Мені корабель купити треба…
До справи підключилася Лейла. Стрільнувши в Мігеля чаруючою посмішкою, вона постукала по стільниці наманікюреними кігтиками:
– Але ж це Ботбей. Нам завтра відлітати, а тобі начебто поспішати особливо нема куди. Перепродаси наш товар із прибутком. Подумай. Сигари зі справжнього тютюну, із самої Землі – таке на дорозі не валяється.
Варто було прозвучати слову «Земля», як Мігель аж підскочив:
– Що, правда з Землі?! А чим доведете?
Тепер була черга Саїда ляскати пальцями. Микола, шкірячи зуби, поставив на стіл коробку із сигарами. Вже лише саме те, що вона була з натуральної деревини, з тонких кедрових дощечок, вразило Мігеля та його компанію. Саїд відкинув вічко, і показав на тонку латунну табличку із сертифікатом. Там була вдрукована голографічна печатка, на якій інтерлінгвою значилося: «Земля, острів Куба. Сертифіковане Тютюновою Асоціацією Ліги Вільних Планет». Сам Саїд зеленого поняття не мав, чи справжні це сигари. Втім, і щодо Мігелевих каменів були сумніви, так що тут те на те й виходило.
Самі сигари лежали щільненько, одна до одної, паморочливо пахли справжнім тютюном, і на кожній на наклейці красувалася така ж голографічна печатка, тільки менших розмірів.
Мігель потяг носом, шумно видихнув і знову поліз за пазуху, вийняв кілька мішечків з унішовку.
– Хай по-вашому буде. Отже, чотири готівкою і чотири сигарами. Всього вісімдесят каменів… і зразки в подарунок. Як оптовому покупцеві… – Мігель вилупився на Лейлу, яка незворушно розв’язала один із мішечків та стала передивлятися камені, відкладаючи обрані. Саїд стежив за нею і за Мігелем, за його здоровилами, за оточенням, а сам при цьому думав, як же там інші учасники полювання. І гостро їм заздрив…
8. Дипломатія
Потрібне місце знайшли досить швидко – програма-жучок, яку Семен підсадив на «Леопард» ще на Акермані, працювала вправно. За фактом це був код, який змушував корабельні системи кожні двадцять секунд подавати сигнал «все гаразд» не лише на консоль керування в рубці, а й на антени зв’язку. Впіймати сигнал можна було або в гіпері, або в нормальному космосі на невеликій відстані. Можна було б примусити, звісно, надсилати такий код і через ансібль, але це тягло б занадто енергії, команда б швидко помітила.
Щоб упіймати сигнал, звісно, довелося підійти максимально близько до планети з боку Великої Плями, і добре, що ботбейські спостерігачі не встигли їх засікти.
– Є сигнал! – відрапортував Семен. – Яким би навороченим у них не був штінт, а нашого жучка він не впіймав!
– Це добре. Отже, отут вони… – Вовк позначив точку, з якої йшов сигнал, на знімку планети.
Планета Ботбей, розміром у 0,5 планетарного стандарту16, тераформована від нуля, не мала океанів. Її поверхня була вкрита безліччю круглих (на місці колишніх ударних метеоритних кратерів) та вузьких, видовжених (на місці розламів та тріщин) озер. Оскільки ось обертання планети була горизонтальною та співпадала з площиною її орбіти, а швидкість обігу навколо зірки дорівнювала чотирьом стандартним місяцям, то клімат був теплий, рівномірний і дуже вологий – адже вода не накопичувалася сезонно на полюсах у вигляді льоду, а вільно переміщалася в атмосфері, й тому дощі та тумани тут були частим явищем. Для деяких видів сільського господарства просто чудовий клімат. Тому на Ботбеї, крім єдиного міста-порту, яке жило за рахунок торгівлі та контрабанди, було багато фермерських поселень, що торгували з портом їжею (здебільшого рисом, ставковою рибою та овочами). Фермери не мали своїх кораблів, і в космічній торгівлі могли брати участь лише опосередковано. Зрозуміло, що їх це не дуже влаштовувало, так що, коли раптом з’являлися якісь порушники, що не бажали платити портовий збір та податок на угоду, фермери, чи, як їх презирливо називали мешканці Ботбейського порту, «селюки», прагнули мати з цього якомога більше зиску. Зиск міг бути різним… якщо в порушників були годящий товар і великі шанси звалити до того, як на них впаде лють обдуреного «уряду», то фермери торгували з ними. Якщо ж ні – то «селюки» першими ж і в’язали порушників, здаючи їх у порт за оголошену винагороду.
Харитон мав серйозні побоювання, що екіпаж «Леопарда» може спіткати саме така доля – адже в козликів не було товару, та й кораблик невеликий… Тому треба було поспішати. Добре хоч ті сіли на Великій Плямі – величезній заболоченій та зарослій манграми території, де було мало фермерських поселень.
– Отже, так. В десанті – Явдоха та Мар’яна зі своїми силовими. Вам надаю Влада, Теклу та Тодося. На місці командує Мар’яна. Скидаємо вас де треба… часу буде обмаль. Коротше – живцем брати сволоту, корабель їхній теж треба б прихопити. Фіг їх зна, де вони крадене ховають.
– Чи зуміємо – дюжиною? – засумнівалася Явдоха Миша. – А ну як налетять тутешні…