Розділ тринадцятий

Спустившись стрімчастими бетонними приступками, ми сунули до автівки. У мерхлому сяйві блідолицого місяця Крамлі окинув оком моє обличчя.

— Що за мармиза охижілої псини?

— Хвилю тому я прилучився до церкви!

— Залазь мерщій, заради Бога!

Я забрався в машину та скоцюбився від лихоманки.

— Куди далі прямуємо?

— До собору Святої Вібіани.

— Вмерти і не встати!

Крамлі завів автівку.

— Ні! — вирвалося з мого горла. — Ще одну таку здибанку я аж ніяк не витерплю. Завертай додому, Джеймсе, — душ, три пивця і в постіль. Констанс спіймаємо, коли почне розвиднюватися.

Ми проминули Каллагана й Ортегу, рухаючись розважливо, без жодного поспіху. Схоже на те, що Крамлі був майже потішеним.

До того, як прийняти душ, перехилити пиво і закимарити, я приліпив на стіну сім чи то вісім перших шпальт газет, прямісінько над узголів’ям свого ложа, хай буде про всяк випадок, раптом виб"юся зі сну посеред ночі з надією докопатися до істини.

Усі до одного імена, зображення, заголовки, надруковані великим та дрібним шрифтами, прибережені зі загадкових і не зовсім містичних міркувань.

— Сон сивої кобили в літню ніч! — чмихнув із-за спини Крамлі. — Ти й далі наміряєшся порпатися серед гиблих новин, що змиршавіли відразу ж після друку?

— Ближче до світанку, певна річ, вони можуть звалитися зі стіни, совгнути моїми повіками і зав’язнути десь у творчому відділі мозку.

— Творчий відділ! Японське бушідо! Американська тарабарщина! Якось вони відстануть від стін, сповзуть униз, як і ти, а що далі, їх кудись занесе?

— А чом би й ні? Якщо ти не притримаєш коней, то ніколи з цього не виборсаєшся.

— Постривай. Доб’ю це, — Крамлі почав жльопати. — Вкладешся з дикобразами, пролупиш очі з пандами? — він кивнув у бік зборища знімків, імен та життів. — Невже Констанс може бути там?