— Де ви її відкопали?

— Отримав від Констанс. Вона пояснила, що хтось надіслав її. Ймовірно, хтось зробив так, аби сполохати Констанс чи накапостити їй; бозна для чого. Гадаю, лише вона відає, яка загроза насправді нависла.

— Припускаєте, що вона заникалася кудись тільки заради того, аби поводити усіх за носа? — він поринув у роздуми. — Мене самого двоїстість думок почала діймати. Хай там як, були ж такі, які живцем спалили Савонаролу, а тепер он курять йому фіміам. Дивом дивуєшся, як грішник набуває подоби святого.

— Але ж схоже трапляється, хіба не так, отче? — зібравшись із духом, вичавив я. — Достолиха грішників стали святими, правда ж?

— Що вам відомо про Флоренцію тисяча чотириста дев’яносто другого року, коли Савонарола присилував Боттічеллі спопелити власні полотна?

— Я знаю лише про єдиний час, сер… отче. Тоді Савонарола, а зараз Констанс…

— Якби Савонарола спізнався з нею, то вкоротив би собі віку. Ні, зачекайте, дайте-но подумати. Та я ж од рання нічого на зуб не кидав. Тут є хліб і вино. Може, укладемо щось у копи, а то з ніг впаду.

Добросердий священик вийняв зі шафки ризниці буханку та дзбанок, тож ми усадовились. Отець Реттіґан розламав хлібину, націдив собі трохи вина, більше бухнув мені, що неабияк порадувало.

— Баптист? — запитав мене.

— Як ви здогадалися?

— Радше промовчу про це.

Я вицмулив усе до дна.

— Ви допоможете мені з Констанс, отче?

— Ні!.. О Господи Всевишній, мабуть, погоджуся.

Він знову наповнив мою склянку.

— Учорашнього повечір’я… Невже взагалі це може бути правдою? Я зостався допізна у сповідальні. Щось передчував… відчував, наче очікую на когось. Зрештою близько опівночі з’явилась якась жінка, що довго стояла мовчки. Тоді я не витримав і, як Ісус, озиваючись до Лазаря, напосівши, обірвав тишу, й прибулиця зайшлася плачем. Вилила душу. Гріхи викочувалися з неї візками і ваговозами, прогрішення за останній рік, десятиліття, тридцять літ; вона не знала спину, виговорювалася далі й далі, а кожна наступна ніч була страшнішою за попередню, гіршою з гірших, і врапт жінка таки занишкла. Я саме збирався дати їй напутнє слово, аби помолилась «Аве Марія», але вмить почув, що вона намірилася бігти. Зіп’явся на ноги, аби зазирнути по той бік сповідальні, але там тільки дух її зостався. О Господи Всевишній! Господи!

— Це шлейф парфумів вашої сестри?

— Констанс? — отець Реттіґан вмостився зручніше. — А щоб я скис, ті самісінькі парфуми.

Учора вночі, подумав я. Ми майже в потилицю їй дихали. Якби ж то нам із Крамлі спало на думку тоді завернути сюди.

— Ви уже забарилися, чи не так, отче? — нагадав я.