— Майже.

— Реттіґан! Реттіґан! — вів далі старий. — Вона запалювалась окриками і бурхливими оваціями. Час від часу про неї згадували у цих газетах. Візьміть будь-яку з вершечка кожного стосу — чотири праворуч, шість зліва — усі вони різняться. Вона зоставила багацько слідів дорогою до Марракеша. Нині прителепала назад, аби прибрати у котячому лотку.

— Ви не жартуєте про те, що бачили її сьогодні?

— Навіщо мені це здалося?! Від такого крику Румпельштільцхен[93]розпанахав би себе навпіл, а тоді зібрав би все докупи.

— Невже вона нічого більше не прагнула, лишень добути адресу Каліфії?

— І газети. Та нехай забирає їх і котиться під три чорти. Тут йдеться про довге розлучення, і нема тому ні кінця ні краю.

— Можна взяти? — я підняв запрошення.

— Бери хоч дюжину! Тоді так ніхто й не приплентався до нас, окрім друзів-одноденок Реттіґан. Вона жмакала ці картки і жбурляла через плече. «Ти завше можеш замовити ще», — повторювала вона. Розбирайте до решти запрошення. Розтягуйте газети. То що ви там говорили, як вас звати?

— Я не відрекомендувався.

— Дякувати Богу! Вимітайтеся звідси! — вказав на двері Кларенс Реттіґан.

Ми з Крамлі неквапливо ринули відтіля, проминаючи лабіринтні вежі, прихопивши зі собою по примірнику з восьми різних стосів. Тільки-но намилилися вислизнути через передні двері, як тут, наче грім з ясного неба, з’явився хлопчик, тримаючи перед собою напхом напханий ящик, і затулив нам дорогу.

— Що приволік? — поцікавився у нього я.

— Бакалію.

— Здебільшого випивку?

— Бакалію, — правив посильний. — Він досі там?

— Навіть не думайте навідатись сюди вдруге! — надривно пролунав із глибини газетних насипів голос фараона Туга. — Від мене й мокрого сліду тут не залишиться!

— Він на місці… Нічого не змінилося, — протягнув хлопчик, миттю пополотнівши.

— Три пожежі й землетрус! Останній якраз гряде! Я чую, як він наближається! — голос мумії повагом стишувався.

Хлопчик зиркнув на нас.

— Тобі з ним голову мастити, — сказав я, відходячи якнайдалі.