— «Малломарс»! Жінки! Не можу без них жити!!

Він трохи підвівся, щоби дістатися до пива.

— Реттіґан, — я взявся за старе.

— О, так. Шлюб. Вона здійнялася на вершину завдяки трамваю, а вже там оскаженіла через погоду. Думала, то моїх рук справа. І все-таки вона освідчилася мені. Навпісля медового місяця, однієї з нічим не примітних ночей, її прояснило, що я жодним чином не можу сприяти клімату. Вона притьмом обросла бурульками, а тоді геть розчинилася за ними. Знаєте, моє тіло більше ніколи не буде таким, як тоді, — старий затремтів.

— І це все?

— Що ти розумієш під словом «все»? Тобі коли-небудь таланило обходити її двічі з трьох разів?

— Заледве, — прошамотів я.

Я витягнув із кишені телефонну книгу Реттіґан.

— Ось звідки ми довідалися про ваше існування.

Старий позирнув на своє прізвище, обведене червоним кружальцем.

— З якого дива комусь збрело у голову підіслати вас сюди?

Пометикувавши трохи, він зробив ще ковток.

— Зачекайте! Якщо не зраджує пам’ять, ти якийсь письменник?

— Якийсь.

— Он воно як! Відколи ви з нею знаєтеся?

— Кілька років.

— Рік з Реттіґан рівнозначний тисячі та одній ночі. Ти ніби заподіваєшся у кімнаті сміху. Це справжнісінька чортівня, сину. Б’юсь об заклад, що вона обмалювала моє прізвище тільки заради того, аби ви зайнялися створенням її життєпису. І хто може бути кращим на почин, аніж я, Вірний Старий?

— Не думаю, — заперечив я.

— Вона канючила, щоб ви робили нотатки?

— Зроду-віку не просила.