— Пригадуєш нашу останню розмову?

— Звичайно.

— Як вона відбувалася?

— Не чіпляйся до слів, Роберте!

— То була не Анґеліна!

Роберт зі Свейном поверталися додому. З сеансу від медіума.

— Хто ж тоді? — запитав Свейн.

— Та дама все вигадала! Хтозна, чи й сама вірила в свою балаканину. Мабуть, просто хотіла заграбастати мої грошики.

— Звідки ти знаєш?

— Я здогадався, коли вона заговорила норвезькою. Уявляєш — норвезькою! Анґеліна ніколи не знала норвезької мови. Ми не розмовляли з нею жодною мовою.

— Як же тоді спілкувалися, смію запитати?

— Обмінювалися думками.

— Думками? У який спосіб?

— О, мені не під силу пояснити. Просто знаю, що та медіум усе вигадала про Анґеліну. Придумала всю розмову. Коли я запитав, чи я є тим отроком з Ультіма Туле, вона не зрозуміла, про що йдеться. Справжня Анґеліна зрозуміла б. Медіум нас обдурила.

— Майстерно принаймні. Ти чув дивні звуки? А холодний і теплий протяг відчув?

— Аякже. Але подумай сам, як важко зорієнтуватися у темряві. Звуки — очевидно, запис. Холодного й теплого вітру надмухало вентилятором.

— Ну так, — пробурмотів Свейн.

— Дивина в іншому, — тихо сказав Роберт. — Я майже фізично її там відчував.

— Кого? Анґеліну?

— Так. Але не тоді, коли медіум промовляла. Вона блефувала… І все ж я відчував її… присутність. Відчував, що вона там була разом з нами.