Роберт різко обернувся. Треба тільки вибігти в передпокій, звідти — у міжквартирний коридор і покликати на допомогу. Сусіди відразу повідчиняють двері. Поліція прибуде за кілька хвилин.

Але він не встиг.

Один з ченців стояв просто за його спиною. Мабуть, ховався у Робертовій кімнаті.

Обличчя холодне. Застигла маска без жодних емоцій.

Ченці вивели їх із будинку й посадили до мікроавтобуса з тонованими вікнами.

І мама, і Роберт мали кляпи в роті. Заведені за спину руки обмотали клейкою стрічкою.

Маму посадили в самому кінці автобуса, Роберта — перед нею. По обидва боки від них сіли ченці.

На очі пов’язали шарфи.

«Щоб ми не бачили, куди нас везуть», — подумав Роберт.

Мікроавтобус рушив з місця.

Роберт не знав, скільки часу вони їхали. Він сидів, стиснений з обох боків ченцями. Ним мотляло вперед і назад від руху авта. Їхали вони в місто чи з міста? У перші хвилини Роберт намагався пильнувати за кожним поворотом, уявляючи вулиці й квартали. Але майже відразу втратив орієнтацію.

Дуже швидко його загойдало. Він спробував думати про щось відсторонене. Марно. Слина наповнила рот.

«Тільки б не виблювати, тільки б не виблювати», — промовляв він про себе, як заклинання.

Роберт жував кляп, щосили боровся зі спазмами в шлунку.