Два амулети.

Два!

Слава Господові!

Обидва амулети? Лючіо ледве вірив своїм вухам.

Отче небесний! Неймовірно!

Якщо мама хлопчика каже правду, то вони мають не лише прикрасу з катакомб, але й другу половину амулета, втрачену понад тисячу років тому в Луні — украдену вікінгами. Невже це справді він, Лючіо, є знаряддям Господа для здійснення стародавнього пророцтва? Невже він повернеться до монастиря не з одним, а з двома амулетами? І своїми руками наблизить Судний день — останній день світу, коли Ісус повернеться на землю, щоб вершити суд над живими й мертвими?

Лючіо перехрестився.

Він щораз більше впевнювався, що грає у команді, де суддею є ніхто інший, як Всевишній Господь. Що Бог веде його шляхом істинним. Бо чого ж його тоді послали на далеку Північ? До Ультіма Туле…

Кардинал — і сам Отець небесний — мали його в своїх планах.

Обидва амулети!

Тепер лише треба видобути правду з хлопчиська та його матері…

— Де амулети? — Лючіо вп"явся поглядом у Роберта. — Де ви заховали прикраси?