Книги
Таємниця катакомб
Інґеборґ Мюкле зрозуміла, що вибору немає. Вона повела їх довгими коридорами з консерваційної майстерні, де вони вже все перевернули догори дриґом, до дверей з табличкою:
Пані Мюкле відчинила двері своєю службовою карткою й увімкнула світло.
— Тут, — мовила вона, підходячи до широкої шухляди.
Витягла шухляду, вийняла звідти коробочку й поклала на столі посередині кімнати.
— Ось тут, — повторила вона й зняла накривку.
У коробці лежала прикраса, дбайливо загорнена в обгортковий папір.
Лючіо схопив коштовність, підняв до світла.
—
— Другий? — затинаючись, запитала Інґеборґ. — Тут його немає.
— Де він? — рикнув Лючіо.
— Його відіслали назад, до Бурґюнна, де він був знайдений. Там відкрили місцеву історичну виставку в інформаційному центрі поряд зі ставкіркою. Кулон-трикутник — одна з виставкових атракцій.
ГОСПОДНІ ПСИ
Плани
Бурґюннська ставкірка…
Лючіо не любив ставкірки. Хоч і будувалися вони як християнські храми для поклоніння Богові, але в них ще досі витав єретичний дух вікінгів. Немовби Одін та сонм прадавніх скандинавських богів ставав на перешкоді вірі в Ісуса Христа.
«Є щось у тих ставкірках дике й неприємне, — думав Лючіо. — Щось містичне й грізне. Вони нагадують сатанинські капища».
Удвох із братом Драґо вони знайшли в мережі карту, а на карті — Бурґюнн. Ставкірку треба було шукати на заході країни, у Вестланні. Чотири-п"ять годин їзди від Осло. Лючіо зиркнув на годинник.
— Будемо там уранці, коли відкриється виставка, — сказав він.
— А що з… — брат Драґо кивнув головою у бік трьох заручників.
— Хлопця візьмемо з собою. Він може стати в пригоді.