—
—
«Тепер вони мають обидві прикраси», — подумав Роберт.
Він не до кінця усвідомлював, чим це може загрожувати. У кожному разі, не помічав ніяких ознак наближення Судного дня.
Принаймні поки що.
Лючіо заховав фетрову підкладку з прикрасою на грудях і кивнув решті забиратися геть. Вони вибігли з інформаційного центру, ледь не розкидавши на всі боки розгублених японських туристів, які саме заходили. Двоє ченців буквально волочили Роберта за собою.
Вони застрибнули в мікроавтобус і рвонули з місця, вихопилися на головне шосе й помчали в керунку Осло.
«Цікаво, куди далі покотиться світ, якщо його кінець так і не настане?» — подумав Роберт.
Вони проминули автобусну зупинку і розвалену молочну рампу, де колись виставляли бідони з молоком, за якими приїжджали цистерни-молочарні. На одному хутірському подвір’ї завівся трактор, дав задній хід і під’їхав до причепа, навантаженого землею. Віддалік, за парканом, паслися кілька корів.
«Для усіх навколо день триває, як завжди, — думав Роберт. — Їм не треба нічого боятися. Вони роблять справи, які треба зробити, — нині те саме, що й учора».
Мікроавтобус обігнав автофургон-кемпінг.
«Ми їдемо надто швидко, — майнуло в голові Роберта. — Щонайменше 150 кілометрів на годину».
Трохи далі, на пологому підйомі, мікроавтобус, додавши газу, почав обганяти фуру. Назустріч з-за повороту вигулькнув поштовий фургон, заблимав фарами. Валентино перемкнув передачу, рвонув уперед і ледве встиг ускочити на свою смугу перед фурою. Поштовий автомобіль люто засигналив.
В автобусі ніхто не зронив ні слова.
Роберт так боявся, що страх перемінився у занімілу апатію.
«Хай би ми розбилися і загинули, — подумав Роберт. — Принаймні все скінчилось би».
Валентино занепокоєно глянув в дзеркало огляду. Перемкнув передачу. Ще більше додав газу. Роберт оглянувся.
За кілька сотень метрів позаду блимали сині мигалки.
Поліція!
Ув’язнена в готельному номері в Осло Робертова мама потроху втрачала надію.