Ченці глухо мовчали.

Від них віяло дивним запахом. Не бридким. Але якимось незвичним. Солодкавим. Схожим на запах ладану.

Тільки б не виблювати, тільки б не виблювати.

Нарешті авто зупинилося. Скільки часу вони їхали? Довго. Важко сказати точно.

Роберт почув, як відсунулися бокові двері. Повів свіжого повітря. Один із ченців схопив його й виволік назовні. Він чув мамин схлип.

Їх вели подвір’ям. Під ногами хрумтів гравій. Скрипнули, відчиняючись, двері. Ченці заштовхнули їх у якесь приміщення з застояним повітрям. Тхнуло старою, вогкою пліснявою. Далі — униз довгими сходами. В обличчя війнуло холодом. Відчинилися важкі двері.

Аж тоді вони зупинилися.

Прийшли.

Хтось розрізав стрічку на руках, вийняв кляпи й зняв пов’язки з очей.

Роберт з мамою опинилися у старовинному льосі. Кам’яні колони підпирали стелю. У підземеллі панувала сутінь. Пітьму освітлювали тільки миготливі факели на стінах.

— Роберте, — прошепотіла мама. — З тобою усе гаразд?

Роберт не відповів. А що казати?

Він роззирнувся. Ченці відступили крок назад, стояли з похиленими головами.

Один чоловік вийшов з тіні колони.

Роберт здригнувся.

— Роберте? — стривожено мовила мама. — Що таке, Роберте?

Хлопець не зміг видушити з себе відповідь. Слова застрягли в горлі.

То був він.

Чернець.

Чернець з катакомб.