Роберт мовчав. Він щойно довірив другові свою теорію.

Вони прямували до медіума, яка мала допомогти налагодити контакт Роберта з Анґеліною.

— Якщо я правильно тебе зрозумів, — знову озвався Свейн, трохи вгамувавши свій сміх, — ти вважаєш, що тебе — Роберта! — згадали в давньому пророцтві? Ти отой оброк з Ультіма Туле? Ти?

— Не оброк, а отрок! Так… я… Але я не казав, що так вважаю. Я сказав: а якщо це правда… можливо… це… правда…

— Якого дідька саме ти — з-поміж усіх людей на світі — мав стати героєм тисячолітнього пророцтва?

— Ну, не знаю.

— Послухай себе! Хіба не чуєш, як по-дурному це звучить?

— Та…

— Де ця Ультіма Туле, до речі?

— Тут. На півночі. Це — Норвегія.

— Ага! Хто б сумнівався… Оце збіг! — Свейн знову засміявся. — Оброк з Ультіма Туле.

— Але якщо Анґеліна — справді ота черниця, яку святий Горацій загнав до смерті й замурував у катакомбах, то…

— …то ти і є той оброк — перепрошую, отрок! — урвав друга на півслові Свейн. — Роберте! Отямся!

Роберт зітхнув. Важко. Свейн мав рацію. Усе це скидалося на справжню маячню.

— Щось ви надто юні для спіритичних сеансів!

Медіумом була жінка маминого віку. І не дуже схожа на свою світлину в газетному оголошенні. На фото вона більше скидалася на циганську королеву. А насправді мала вигляд анемічної вуличної торговки з розпатланим волоссям та бляклими очима. Вона скептично міряла поглядом хлопчаків у щілину прочинених дверей.

— Надто юні? Це добре! — полегшено зітхнув Свейн. — Тоді побачимося… За кілька років!

Роберт схопив його за рукав.

— Я не знав, що існує вікове обмеження у спілкуванні з душами померлих, — сказав він до жінки, витягаючи з кишені кілька банкнот.

Медіум відчинила двері, висмикнула гроші з Робертової долоні й завела хлопців до помешкання.