— Мені доведеться на ходу перекладати норвезькою, то вже потерпи трохи мою повільність:
Коли ми напали на монастир, черниці розбіглися хто куди. Немов миші й щурі! З гуртом роз’юшених люттю чоловіків я погнався за ще зовсім молоденькою черницею, яка намагалася порятуватись утечею. З криками, гиканням, улюлюканням ми гнали вулицями Рима. Для нас вона була не вартнішою за пацюка. Ми не знали жалю. Зрештою, вона сховалася в катакомбах. Там черниця, певно, почувалася у безпеці — захищена мороком, у смороді гниючих трупів, під опікою своїх мертвих одновірців. Але наше безумство не мало меж. Ми замурували її усередині. Завалили вхід важким каміняччям. Замкнули її у вічній пітьмі підземелля. Кажуть, вона там і померла. Не минає і дня, щоб я з соромом, глибоко в своїй потьмареній душі, не згадував той жахливий гріх, який вчинили римські молодики і я з ними. Кілька років по тому я повернувся до катакомб і спустився у підземелля. І видряпав на стіні свій цеховий чинбарський знак — око — як марнотне вітання тій, яку ми залишили помирати в катакомбах. Згодом я побачив світло, і Божою ласкою дав себе навернути до християнства; нема такого покарання, яким я міг би спокутувати непоправну шкоду, завдану…
—
— Так, правильно, — пробурмотіла Вібека Віллюм, глянула на текст, тоді знову на Роберта. — То ти вже читав цього листа раніше?
— Мабуть… Тільки де? І коли? Не пам’ятаю. Але ця історія мені знайома. Я її знав… А потім забув…
— Як вже мовилося, Горацій став благочестивим і побожним чоловіком, який виправив помилки молодості. А за багато сотень років католицька церква оголосила його святим. Він — живе свідчення того, що людині все під силу, треба тільки обрати правильний шлях.
— Але Горацій видряпав на стіні саме лиш око…
— І що?
— Звідки в оці з’явився хрест?
— Ти дуже уважний, Роберте. Хрест, мабуть, пізніше додав якийсь християнин. А може, й сам Горацій прийшов до катакомб уже в похилому віці?
Дві думки застрягли в Робертовій голові, змушуючи серце гупати й тріпотіти. Він втупився непорушним поглядом поперед себе.
— Щось сталося? — стривожено запитала Вібека Віллюм.
— Ні-ні, — пробурмотів Роберт. — Просто мені здається, що все було трохи не так.
Думки шалено крутилися в голові, ніби в центрифузі пральної машинки.
Юна черниця, замурована в катакомбах… Та це, напевно, Анґеліна!
Друга думка була ще більш хвилюючою:
«Я норвег, — думав Роберт. — Юнак, тобто
ГОСПОДНІ ПСИ
Наказ