— Хто вам про це сказав?
Метт усміхнувся:
— Як там, у тій старій пісні Марвіна Ґея? Від винограддя мені дійшли чутки[117]. Соковита, яскрава ідіома, хоча сам цей образ дещо туманний, якщо подумати. Викликає в уяві картину: стоїть людина, уважно нашорошивши вуха до лози конкорду або токаю…[118] Я плету абищо. Тепер я часто плету абищо, але вже рідко намагаюся себе стримувати. Я дізнався, як то це називають джентльмени з преси: від інформованого джерела — наразі від Лоретти Старчер. Вона бібліотекарка в місцевій цитаделі літератури. Ви кілька разів відвідували її, щоб переглянути статті в Камберлендському «Віснику» стосовно того давнього скандалу, а ще вона видавала вам дві документально-кримінальні роботи, де також є матеріали про це. До речі, написане Лубертом годяще — він приїздив до Лігва у 1946 році й особисто проводив розслідування; натомість розділ Сноу — то умоглядне сміття.
— Я знаю, — промовив Бен машинально.
Офіціантка поставила свіжий джбан пива, і Бенові раптом уявилася неприємна картина: ось, зблискуючи мелькома між водоростями і планктоном, вільготна й ледь помітна (як вона думає) плаває рибка. Відсунься подалі заради перспективи, і раптом ти ба: та це ж відкритий всім очам акваріум!
Заплативши офіціантці, Метт сказав:
— Те паскудство, що сталося там. На пагорбі. Воно ж іще й застрягло в міській свідомості. Звичайно, перекази про паскудства і вбивства з рабською насолодою передаються від покоління поколінню, тим часом як учні стогнуть і скаржаться, знайомлячись із біографіями Джорджа Вашингтона Карвера чи Джонаса Солка[119]. Проте, гадаю, тут щось більше. Ймовірно, справа в якійсь географічній примсі.
— Так, — погодився Бен, втягуючись проти власної волі.
Цей учитель щойно висловив ту ідею, що таїлася під поверхнею його свідомості з першого дня, як він знову приїхав до міста, а можливо, навіть іще до того.
— Він стоїть на тому пагорбі, звисока дивиться на поселення… гай-гай, немов якогось чину темний ідол.
Бен хихотнув, щоби це його зауваження виглядало абсурдним — йому здалося, що він зараз необачно висловив такі глибинні власні відчуття, що тим прочинив перед цією чужою людиною віконце в свою душу. Прискіплива, раптова пильність, із якою задивився на нього Метт Бьорк, також далебі не покращила йому настрій.
— Це й є талант, — промовив той.
— Перепрошую?
— Ви достеменно точно висловились. Дім Марстена дивиться на нас уже майже п’ятдесят років, на всі наші вади, гріхи і брехні. Немов якийсь ідол.
— Можливо, він бачив і щось хороше також, — сказав Бен.
— У застійних малих містах мало хорошого. Здебільшого байдужість, приправлена несвідомим злом, — чи ще гірше, злом навмисним. Як я пригадую, Томас Вулф написав близько семи фунтів літературних творів про ці речі.
— Не думав я, що ви цинік.
— Це ви сказали, не я, — усміхнувся Метт і хильнув пива.
Музиканти гуртом рушили від шинквасу назад — розкішні у своїх червоних сорочках, блискучих жилетках і нашийних хустках. Вокаліст узяв гітару й почав підтягувати струни.
— Нехай там як, але ви так і не відповіли не моє запитання. Ваша нова книжка про Дім Марстена?