— Як ся маєш, приятелю, — відгукнувся Проноза. — Хочу, щоб ти познайомився з парубком, що живе там, у Єви. Бен Міерз. Пише книжки, справді пише. Це гарний парубок, — він поглянув на Бена. — Ми з Меттом росли разом, тіки він отримав освіту, а я болт, — хихотнув він.

Бен підвівся і обережно потис подану човником долоню Метта.

— Як ваші справи?

— Дякую, добре. Я читав одну з ваших книжок, містере Міерз. «Повітряні танці».

— Звіть мене Беном, будь ласка. Сподіваюся, вона вам сподобалась.

— Безсумнівно, мені вона сподобалась значно більше, ніж критикам, — сказав Метт, сідаючи. — Гадаю, з часом її поцінують як слід. Як живеться, Пронозо?

— Хвацько, — відповів Проноза. — Хвацько так, що кращого мені годі й бажати. — Джекі! — крикнув він. — Принеси кухля для Метта!

— Зач’кай хвильку, ти, старий пердуньо! — прокричала у відповідь Джекі, підбивши до реготу ближчі столи.

— Вона ладна дівчина, — сказав Проноза. — Дочка Морін Телбот.

— Так, — кивнув Метт. — Вчилася у мене в школі. Випуск сімдесят першого року. Її мати — п’ятдесят першого.

— Метт викладає англійську в старшій школі, — доповів Бенові Проноза. — У тебе з ним мусить буть багато за що поговорити.

— Я пам’ятаю дівчину на ім’я Морін Телбот, — сказав Бен. — Вона приходила забирати білизну на прання в моєї тітки і приносила її назад усю складену в плетеному кошику. У того кошика була тільки одна дужка.

— Ви з цього міста, Бене? — запитав Метт.

— Якийсь час я прожив тут малим. З моєю тіткою Сінтією.

— Сінді Ставенс?

— Так.

Підійшла Джекі з чистим кухлем, і Метт націдив у нього пива.

— Тоді цей світ дійсно маленький. Ваша тітка була в старшому класі, коли я перший рік викладав у Салимовому Лігві. З нею все гаразд?

— Вона померла у 1972 році.

— Мені жаль.