— Гадаю, що так, певною мірою.
— Я так допитуюся... Вибачте.
— Усе гаразд, — відповів Бен, думаючи про Сюзен і відчуваючи незручність. — Мене дивує, де так затримався Проноза. Він ще чорт зна коли пішов.
— Чи можу я, попри наше недовге знайомство, дозволити собі попрохати вас про доволі велику послугу? Якщо ви відмовитеся, я сприйму це з цілковитим розумінням.
— Звичайно, кажіть, — погодився Бен.
— У мене є секція літературної творчості, — сказав Метт. — Це розумні дітки, переважно одинадцяти- й дванадцятикласники, і я хотів би представити їм когось, хто заробляє собі на життя словами. Когось, хто — як би це сказати — бере слово і робить з нього плоть.
— Готовий прийти з превеликим задоволенням, — сказав Бен, почуваючись абсурдно влещеним. — Скільки тривають ваші уроки?
— П’ятдесят хвилин.
— Ну, я не думаю, що протягом такого часу я зможу їх занадто знудити.
— О? А в мене це виходить доволі непогано, — сказав Метт. —Хоча я впевнений, що ви зовсім їх не знудите. Тоді наступного тижня?
— Гаразд. Призначте день і час.
— Вівторок? Четвертий урок. Він триває від одинадцятої години до одинадцятої п’ятдесят. Ніхто вас не обсвище, але, підозрюю, ви почуєте чималенько бурчання в шлунках.
— Я принесу з собою вату, заткну собі вуха.
Метт розсміявся:
— Я дуже радий. Чекатиму на вас у кабінеті, якщо вам годиться.
— Чудово. А ви…
— Містере Бьорку?
Це була Джекі. Та, що з потужними біцепсами.
— Проноза знепритомнів у чоловічому туалеті. Ви не могли б…
— Ох? Боже мій, так. Бене, а як ви...