— Вона пішла дуже легко, — сказав Бен і знову наповнив свій кухоль.
Бенд уже закінчив свій виступ і музиканти гуртом гайнули до шинквасу. На риску стишилася гучність балачок.
— Ви повернулись до Єрусалимового Лігва, щоб написати книжку про нас? — запитав Метт.
У Бена в голові пролунав попереджувальний дзвіночок.
— У якомусь сенсі так, я гадаю, — відповів він.
— Наше містечко заслуговує на біографа. «Повітряні танці» — чудова книжка. Я думаю, що ще одна чудова книжка може народитися в цьому місті. Колись я думав, що сам можу її написати.
— Чому ж ви не написали?
Метт усміхнувся — легкою усмішкою, без жодного сліду гіркоти, цинізму чи злоби:
— Мені бракує одного вкрай необхідного інгредієнта. Таланту.
— Ти навіть вірити в таке не здумай, — сказав Проноза, доливаючи собі в кухоль рештки того осаду, що ще лишався в джбанку. — У друзяки Метта прірва таланту. Вчит’люван-ня, то чуттофа робота. Ніхто не цінує шкільних учителів, але ж вони…
Він злегка похитнувся на стільці, нашукуючи завершення. Він дедалі сильніше хмелів.
— Сіль землі, — доказав Проноза, набрав повен рот пива, скривився і підвівся.
— Прошу пардону, я поки шо піду віділлю.
Він поплентався геть, наштовхуючись на людей, окликаючи їх на ім’я. Вони терпляче або з благодушними підбадьореннями давали йому дорогу, спостерігати за його просуванням до чоловічого туалету було як спостерігати за пінбольною кулькою, що мечеться і скаче між фліперами до керувальних кнопок унизу.
— Отак відбувається руйнація чудової людини, — піднявши вгору палець, сказав Метт. Майже негайно з’явилася офіціантка і звернулася до нього: «містере Бьорку». Схоже було, ніби вона дещо шокована тим, що її колишній викладач класичної літератури може сидіти тут і напиватися з такими, як Проноза Крейґ. Коли вона відвернулася й пішла, щоби принести їм новий джбанок, Бену подумалося, що вигляд у Метта зараз дещо сконфужений.
— Мені подобається Проноза, — сказав Бен. — Маю відчуття, що там багато чого колись було. Що з ним сталося?
— Ох, нема тут ніякої особливої історії, — сказав Метт. — Над ним запанувала пляшка. Вона опановувала його потроху з кожним роком, а тепер панує над ним цілком. Він отримав Срібну Зірку за Анціо під час Другої світової війни[116]. Якийсь цинік міг би вважати, що його життя мало б більше сенсу, якби він там загинув.
— Я не цинік, — сказав Бен. — Він все одно мені подобається. І думаю, сьогодні мені варто відвезти його додому машиною.
— Це було б ґречно з вашого боку. Я приходжу сюди вряди-годи, щоб послухати музику. Мені подобається гучна музика. Тим більше відтоді, як у мене почав гіршати слух. Як я розумію, вас цікавить Дім Марстена. Ваша книжка буде про нього?
Бен здригнувся: