— Вони як треба, — сказав Бен. — Допивайте своє, поки не видихалось. Я пригощаю.

— Я весь вечір чекав, поки хтось отак скаже. Джекі! — прогорлав він. — Принеси-но сюди моєму приятелю джбана! Бадвайзера!

Джекі на підносі, захаращеному облитою пивом рештою, принесла джбаник і поставила його на стіл, права рука в неї напнулася, як у призового бійця. На долар вона подивилася, немов на якийсь новий вид таргана:

— Це бак со-о-орок, — сказала вона.

Бен поклав ще одну банкноту. Вона забрала обидві, виловила з калюжок на своєму підносі шістдесят центів, висипала їх на стіл і сказала:

— Пронозо Крейґу, коли ти отак волаєш, у тебе голос що в того півня, якому шию скручують.

— Ти красива, милочко, — сказав Проноза. — Це Бен Міерз. Він пише книжки.

— Дужприймно, — сказала Джекі і зникла в потемку.

Бен налив собі кухоль пива, і Проноза за його прикладом зробив те саме, наливши собі фахово, по самі вінця. Піна загрожувала перелитися, та потім осіла.

— Ну, за тебе, приятелю.

Бен підняв свій кухоль і відпив.

— То як там, тойво, твоє писання йде?

— Доволі незле, Пронозо.

— Я бачив, ти гуляєш з тою малою дівчиною Нортонів. Атож, вона-бо справжня цукерка. Кращої тут тобі не нашукати.

— Так, вона…

— Метте! — крикнув Проноза, сполохавши цим Бена так, що той ледь не впустив кухля. «Господи Боже, — подумав Бен, — він справді кричить, мов той півень, що прощається з цим світом».

— Метте Бьорку! — дико замахав Проноза, і якийсь сивочолий чоловік теж підняв привітально руку і почав продиратися крізь натовп.

— Оцей-во той парубок, з яким ти мусиш познайомитись, — сказав Проноза Бену. — Метт Бьорк іще той сучий син, розумака.

Чоловіку, який наближався до них, на вигляд було років із шістдесят. Високий, у чистій, розстебнутій на горлі фланелевій сорочці; його волосся, таке ж сиве, як і в Пронози, було підстрижене «їжачком».

— Здоров, Пронозо, — привітався він.