— Бене?

— Так?

— Злюбиш мене? Ти хочеш?

— Так, — сказав він. — Я цього хочу.

— Тут, на траві, — сказала вона.

— Так.

Вона дивилася вгору на нього — очі широко розплющені в темряві. Вона сказала:

— Зроби це так, щоби було добре.

— Я постараюся.

— Поволі, — сказала вона. — Поволі. Поволі. Отак…

Вони стали тінями в темряві.

— Ось-ось, — промовив він. — Ох, Сюзен.

Вони простували, спершу безцільно, крізь парк, а потім більш усвідомлено в бік Брок-стріт.

— Ти шкодуєш? — запитав він.

Вона підвела на нього погляд і всміхнулася без жодної штучності:

— Ні. Я радію.

— Добре.

Вони йшли далі рука в руку, не розмовляючи.

— Твоя книжка? — нагадала вона. — Ти збирався мені про неї розказати перед тим, як у нас трапилася така ніжна перерва.

— Ця книжка про Дім Марстена, — спроквола сказав він. — Можливо, вона досі ще не почала втілюватися в буття, не цілком. Я думав, вона буде про це місто. Але, мабуть, я сам себе дурив. Розумієш, я досліджував життя Х’юбі Марстена. Він був гангстером. Та його автотранспортна компанія була лише вивіскою.