25 вересня Бен знову гостював у Нортонів. Був вечір четверга і їжа була традиційною — квасоля й франкфуртські ковбаски. Білл Нортон смажив франки на надвірному грилі, а в Енн ще з дев’ятої ранку почала доходити на слабенькому вогні червона квасоля у мелясі. Їли вони за пікніковим столом, а потому сиділи й курили, усі вчотирьох, наздогад балакаючи про маліючі шанси Бостона на вимпел[105].

Певна тонка переміна відбулася в повітрі: все ще було доволі приємно, навіть у сорочках без рукавів, але зараз були присутні якісь ніби проблиски льоду. Осінь чекала за лаштунками, вже майже на видноті. Той великий старий клен перед пансіоном Єви Міллер почав уже червоніти.

У стосунках Бена з Нортонами змін не сталося. Симпатія Сюзен до нього була щирою, відвертою і природною. І йому ця дівчина дуже подобалася. І в Біллі він вчував до себе приязнь, яка постійно зростала, утримувана в непевному стані тим підсвідомим табу, яке впливає на всіх батьків у присутності чоловіків, котрі перебувають поряд радше через їхніх дочок, аніж через них самих. Якщо вам подобається інший чоловік і ви поводитеся чесно, ви висловлюєтеся вільно, обговорюєте за пивом жінок, правите пусті теревені про політику. Проте не важить глибина потенційної симпатії, неможливо цілком відкритися чоловіку, у котрого потенційна нагорода для вашої дочки теліпається між ніг. Бен зважував, чи можливо після того, як шлюб з потенційного перетворюється на актуальний, стати повноцінними друзями з чоловіком, який ніч у ніч дрючить вашу дочку? Тут може бути якась повчальність, але Бен сумнівався щодо цього.

Енн Нортон залишалася прохолодною. Попереднього вечора Сюзен трохи розповіла йому про ситуацію з Флойдом Тіббітсом — про сподівання її матері, що питання її зятя вирішується акуратно й задовільно саме в цьому напрямку. Флойд був знаною величиною; він був Женихом. Бен Міерз, з іншого боку, з’явився нізвідки й так само швидко може повернутись назад і зникнути, можливо, з серцем її дочки в своїй кишені. Вона не довіряла творчим особам чоловічої статі з інстинктивною неприязню мешканки малого містечка (тією неприязню, що її вмить розпізнали б Едвард Арлінґтон Робінсон чи Шервуд Андерсон[106]), і Бен мав підозру, що вона глибоко засвоїла принцип: або педики, або похітливі жеребці; інколи вбивчі, самовбивчі або маніякальні; схильні до дарування молодим дівчатам пакунків зі своїми лівими вухами[107]. Здавалося, участь Бена в пошуках Ралфі Ґліка, замість стишити її підозри, натомість їх тільки підсилила, і він побоювався, що схилити її на свій бік не є можливим. Він загадувався, чи знає вона про візит Паркінса Ґіллеспі до нього на квартиру.

Він ліниво пережовував ці думки, коли Енн раптом промовила:

— Який жах із цим хлопчиком Ґліків.

— З Ралфі? Так, — відгукнувся Білл.

— Ні, зі старшим. Він помер.

Бен тіпнувся:

— Хто? Денні?

— Він помер учора вночі.