— Мені того не знаття.
— Окей. Продовжуйте.
Паркінс продовжив, пітніючи. Розмовляючи зі справжніми законниками, він завжди почувався дубоголовим.
— Інший парубок, це Річард Троккет Стрейкер. Дві «к» пишеться посередині Троккета, а Стрейкер так, як звучить. Цей парубок разом з Барлоу в меблевому й антикварному бізнесі. Вони тільки-но відкрили невеличку крамницю тут, у місті. Стрейкер стверджує, що Барлоу зара’ в Нью-Йорку, в якійсь закупній поїздці. Стрейкер стверджує, що вони вдвох працювали у Лондоні й Гамбургу. І я гадаю, це доволі зручна ширма.
— Ви цих людей підозрюєте у справі Ґліка?
— Я наразі навіть не знаю, чи існує така справа. Але всі вони з’явилися в місті приблизно в той час.
— Чи вважаєте ви, що існує якийсь зв’язок між цим парубком, Міерзом та іншими двома?
Паркінс відкинувся назад і скинув оком крізь вікно.
— Це, — сказав він, — одне з тих питань, які я хотів би з’ясувати.
Телефонні дроти видають дивне бриніння в ясні, прохолодні дні, майже ніби вібрують від пліток, які передаються по них, і це той звук, що не схожий на жодний інший звук голосів самотності, які ширяють у просторі. Телефонні стовпи сірі й заскалисті. Зимові морози й відлиги їх підбили до похилених поз, що здаються невимушеними. Вони не такі ділові й по-військовому статурні, як телефонні стовпи, утверджені в бетоні. Їхні окоренки чорні від гудрону, якщо вони стоять уздовж асфальтованої дороги, і запорошені пилом, якщо вздовж бічних путівців. Старі, биті негодами мітки від кігтів проявляються на їхніх поверхнях там, де вилазили щось вправляти монтери у 1946 або в 1956 чи у 1969 роках. Птахи — ворони, горобці, мандрівні дрозди, шпаки — влаштовуються на гудучих дротах і сидять в напутреному мовчанні, ба, можливо, вони чують чужорідні людські балачки крізь свої кігтясті лапки. Якщо так, їхні очі-бісеринки не виказують жодних ознак. Місто має відчуття не історії, а часу, і телефонні стовпи, здається, це знають. Якщо покласти долоню на такий стовп, ви відчуєте вібрацію від дротів глибоко в деревині, ніби там ув’язнені чиїсь душі і вони борсаються, намагаючись звідти вирватися.
— …і заплатив він старою двадцяткою, Мейбел, отою, що були колись такі великі. Клайд каже, він востаннє бачив такі під час напливу вкладників по свої депозити в «Банк & Траст» у Ґейтсі у 1930 році. Він був…
— …так, він доволі чудернацька людина, Евві. Я бачила у свій бінокль, як він тягався з тачкою там, поза домом. Цікаво мені, він там сам чи…
— Кроккет мусить знати, але він не скаже. Він про це тримає мовчанку. Він завжди був якимсь…
— …письменник у Єви. Цікаво мені, чи знає Флойд Тіббітс, що він побував…
— …проводить величезну купу часу в бібліотеці. Лоретта Старчер каже, вона ніколи не бачила парубка, який би так багато знав…
— …вона сказала, що його звуть…
— …так, Стрейкер. Містер Р. Т. Стрейкер. Мати Кенні Денлеса казала, що вона зазирала до того нового закладу в середмісті, і там у вітрині справжній буфет ДеБірз, і вони хочуть за нього вісім сотень доларів. Ти можеш собі уявити? Тож я сказала…
— …дивно, він приїжджає, а той менший син Ґліків…
— …ти ж не думаєш…
— …ні, але ж