— Будь-що є можливим, я гадаю, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги в пошуку попільниці. Нічого не побачив і струсив сигаретний попіл собі в кишеню плаща. — У будь-якому разі, я надіюсь, на вас очікують найкращі успіхи, і перекажіть містеру Барлоу, коли ви з ним побачитеся, що я постараюся навідуватись.

— Так я й зроблю, — сказав Стрейкер. — Він надзвичайно компанійський.

— От і чудово, — сказав Ґіллеспі.

Він рушив до дверей, зупинився, озирнувся. Стрейкер пильно дивився на нього.

— До речі, як вам здався той старий будинок?

— Він потребує ще величезного обсягу роботи, — сказав Стрейкер. — Але ми маємо час.

— Гадаю, що так, — погодився Паркінс. — Припускаю, ви тут не стикалися ще з пам’лоддю?

Лоб Стрейкера наморщився:

— Паммлодью?

— З юнню, — терпляче пояснив Паркінс. — Знаєте, як вони інколи полюбляють бісити нових людей. Кидають каміння або дзвонять у двері й тікають… такого кшталту речі.

— Ні, — сказав Стрейкер. — Жодних дітей.

— Здається, що одного ми нібито втеряли.

— Справді?

— Так, — виважено сказав Паркінс. — Справді так. Зараз панує така думка, що ми можемо його й не знайти. Живого, тобто.

— Який жаль, — промовив Стрейкер безпристрасно.

— Атож-то й воно. Якщо ви раптом щось побачите…

— Я, звичайно, повідомлю ваш офіс, терміново, — знов посміхнувся він своєю крижаною усмішкою.

— От і добре, — сказав Паркінс.

Він відчинив двері і, не ремствуючи, подивився на зливний дощ.

— Ви таки пер’кажіть містеру Барлоу, що я буду радий знайомству.