— За оповідками Пронози Крейґа, ваша дружина вже років чотирнадцять чи п’ятнадцять як померла.
— Отакої! — не виказав жодного здивування Паркінс. — Цей Проноза, любить він теревенити. Якось він розкриє свого рота занадто широко та й сам до нього завалиться.
Бен на це не сказав нічого.
— А якшо б ви, приміром, підписали тоді її мені?
— З задоволенням.
Бен узяв зі стола ручку, розгорнув книжку на форзаці («Гарячий зріз життя» — Клівлендська «Щира газета»[101]) і написав:
Він віддав книжку назад.
— Вельми вам вдячний, — сказав Паркінс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Він нахилився і загасив цигарку об край кошика на сміття. — Це єдина в мене підписана книжка з тих, що маю.
— Ви прийшли сюди, щоби вчинити мені допит? — спитав Бен, посміхаючись.
— А ви таки кмітливий, — сказав Паркінс. — Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.
— Що б вам хотілося дізнатись?
— Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?
— Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?
— Йо.
— Констеблю, я підозрюваний?
— Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, — оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.