— Безумовно, я так і зроблю, констеблю Ґіллеспі. Чао.

Паркінс остовпіло озирнувся:

— Чвалом?

Усмішка Стрейкера поширшала:

— Прощавайте, констеблю Ґіллеспі. Це звичайний італійський вираз, що означає «прощавайте».

— О? Ну, кожного дня дізнаєшся чогось такого нового, авжеж? Бувайте.

Він ступив під дощ і причинив за собою двері.

— Для мене він не звичайний, аж ніяк.

Його сигарета намокла. Він відкинув її геть.

У крамниці Стрейкер спостерігав за ним крізь вітринне скло. Він вже не усміхався.

Повернувшись до свого офісу в міській управі, він погукав:

— Ноллі? Ти тут, Ноллі?

Жодної відповіді. Паркінс кивнув. Ноллі був хорошим хлопцем, але розуму йому трохи бракувало. Паркінс зняв плащ, розстебнув свої галоші, сів до столу, пошукав телефонний номер у Портлендському довіднику і подзвонив. На іншому кінці взяли слухавку на першому ж гудку.

— ФБР, Портленд, агент Генраген.

— Це Паркінс Ґіллеспі, констебль самоврядного міста Єрусалимове Лігво. У нас тут один хлопчик пропав…

— Так, я пам’ятаю, — чітко проказав Генраген. — Ралф Ґлік. Дев’ять років, чотири фути три дюйми, чорне волосся, сині очі. Що це буде, заява про викрадення особи?

— Нічо’ такого. Ви можете для мене перевірити деяких чоловіків?

Генраген відповів ствердно.

— Перший, це Бенджамін Міерз. М-І-Е-Р-З. Письменник. Написав книжку, яка називається «Дочка Конвея». Двоє інших, вони, так би мовити, зшиті водно. Курт Барлоу. Б-А-Р-Л-О-У. Інший парубок…

— Цей пишеться «Курт» чи «Курдт»? — перепитав Генраген.