До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.

Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.

Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.

— Інспекторе! — промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. — Як добре, що ви завітали!

— Простий, звичайний констебль, я б сказав, — відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досе­редини, — Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, — виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.

— Річард Троккет Стрейкер, — відрекомендувався цей лисий чоловік.

— Я так і подумав, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги.

Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь не­добрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.

— Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? — запитав Стрейкер.

Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.

— Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом у наше місто і побажати успіхів, я гадаю.

— Як це уважливо. Бажаєте кави? Чи хересу? Маю і те, й інше там, ув офісі.

— Ні, дякую, я не можу затримуватись. А містер Барлоу є?

— Містер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупній поїздці. Я не очікую його повернення до, щонайраніше, десятого жовтня.

— Отже, ви відкриватиметеся без нього, — сказав Паркінс, думаючи, що, коли ціни, побачені ним у вітрині, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнівно, не буде навали клієнтів.

— До речі, як ім’я містера Барлоу?

Знов повернулася та бритвено-тонка усмішка Стрейкера.

— Ви запитуєте як уповноважена особа, як… констебль?

— Аж ніяк. Просто з цікавості.

— Ім’я мого партнера Курт. Цілком — Курт Барлоу, — сказав Стрейкер. — Ми з ним разом працювали і в Лондоні, і в Гамбурзі. А оце… — майнув він довкола рукою, — наша самовідставка. Скромно. Проте зі смаком. Ми сподіваємося заробляти не більше, ніж на прожиття. Проте обоє ми любимо старі речі, елегантні речі і маємо надію вибудувати собі відповідну репутацію в цій місцевості… можливо, навіть у всьому вашому такому прекрасному регіоні Нова Англія. Як ви вважаєте, констеблю Ґіллеспі, чи є це можливим?