— Той малий син Ґліків, на ньому тоді були джинси. Так писали у «Віснику». Джинси, червона футболка з довгими рукавами і кроси. Ларрі, а що як…

Усмішка Ларрі трималася. Ця усмішка вчувалась йому примерзлою.

Генк судомно глитнув клубок у горлі.

— А що, як ті люди, які купили Дім Марстена і ту крамницю, кінчили сина Ґліків?

Отак. Все викладено. Він лигнув рештки рідкого вогню в своїй чарці.

Усміхаючись, Ларрі проказав:

— Може, ти і тіло також бачив?

— Ні… ні. Але…

— Це мала би бути справа поліції, — сказав Ларрі Кроккет.

Він знову налив у чарку Генка, і рука в нього зовсім не тремтіла. Вона була холодною і певною, як камінь у замерзлому ручаї.

— І я би просто зараз підвіз тебе до Перкінса. Але такі речі… — він похитав головою. — Але чимало паскудства може виринути. На кшталт того, як ти й та офіціантка «У Делла»… її звуть Джекі, чи не так?

— Про що це таке ти, до біса, говориш? — обличчя Генка стало мертвотно-блідим.

— А ще вони точно, як тобі всратися, дізнаються про твоє ганебне, за вироком військового суду, звільнення зі служби з позбавленням усіх нагород і пільг. Але ти виконуй свій громадський обов’язок, Генку. Роби, як сам вважаєш.

— Я не бачив ніякого тіла, — прошепотів Генк.

— Це добре, — сказав Ларрі усміхаючись. — А може, ти й ніякого одягу також не бачив. Може, то було просто… ганчір’я.

— Ганчір’я, — силувано повторив Генк.

— Атож, сам знаєш, які вони, ці старі садиби. Там ’кий завгодно мотлох. Може, ти й бачив якусь стару футболку чи щось інше, розідране на годящі для чогось ганчірки.

— Звичайно, — сказав Генк. Він удруге вицідив свою чарку. — У тебе зручний спосіб розглядати речі, Ларрі.

Кроккет дістав у себе з задньої кишені гаманець, розкрив його і відрахував на стіл п’ять десятидоларових банкнот.

— Це за що?