— Вони вже їдуть, отче, — сказав він.

Каллаген був високим чоловіком з пронизливими синіми очима і рум’яним обличчям. Із сивіючим волоссям сталевого кольору. Раєрсону, який не бував у церкві відтоді, як йому виповнилося шістнадцять, з усіх місцевих шаманів він подобався найбільше. Джон Ґроґґінс, методистський священник, був лицемірним старим засранцем, а Паттерсон з Церкви Святих останніх днів і Вірних Хресту був скаженим, як ведмідь, що застряг у бджолиному дуплі. Під час похорону одного з церковних дияконів два чи три роки тому Паттерсон просто повалився й качався по землі. Натомість Каллаген, як на паполюба, здавався досить приємним; його похорони були спокійними і втішливими, і завжди короткими. Раєрсон сумнівався, що Каллаген набув собі всі ті червоні, репнуті жилки на щоках і навкруг носа від молитов, але якщо Каллаген дійсно потроху випиває, хто йому дорікне? Світ зараз такий, це взагалі дивно, що всі ці проповідники не сидять по дурдомах.

— Дякую, Майку, — сказав він і поглянув на ясне небо. — Важка це буде відправа.

— Гадаю, що так. А довга?

— Десять хвилин, не більше. Я не збираюся розтягувати тортури батьків. Цього в них ще достатньо попереду.

— Окей, — сказав Майк і пішов у кінець цвинтаря. Він перестрибне кам’яну огорожу, піде в ліс і з’їсть свій пізній обід. Він знав з довгого досвіду, що останнє, що хочуть бачити скорботні рідні і друзі під час третьої зупинки, це регулярного копача могил у закаляному землею комбінезоні. Це, типу, розвіює осяйні картини священника з безсмертям і райською брамою.

Біля задньої огорожі він затримався і нахилився, щоби поправити сланцевий надгробок, який упав лицем донизу. Він поставив брилу і, змітаючи земляний бруд з напису, знову відчув, як ним перебіг той легкий холодок:

Х’ЮБЕРТ БАРКЛАЙ МАРСТЕН

6 жовтня 1889

12 серпня 1939

Той ангел Смерті, що тримає

Бронзовий світильник поза золотими дверми,

Відніс тебе у темні Води.

А під цим, майже знищене перемінами погоди, морозами й відлигами впродовж тридцяти шести років:

Дай Боже, щоб він лежав спокійно

Так само непевно стурбований і так само не розуміючи чому, Майк Раєрсон пішов у ліс посидіти біля струмочка і з’їсти свій обід.

Коли отець Каллаген тільки починав навчатися в семінарії, один друг подарував йому блюзнірську вишивку гарусом, яка в той час накрила його бурею нажаханого сміху, але минули роки і ця річ почала здаватися йому більш правдивою і менш блюзнірською: Дай мені, Боже, ПРОСВІТЛІННЯ супокійно сприймати те, чого я не можу змінити, НАСНАГИ, щоб змінювати те, що можу, і УДАЧІ, щоби пиздець траплявся не занадто часто. І все це староанглійськими готичними літерами на тлі висхідного сонця.

Зараз, стоячи перед скорбниками по Денні Ґліку, він знову згадав те старе кредо. Носії, два дядьки та два кузени померлого хлопчика, опустили труну в землю. Марджорі Ґлік, у чорнім плащі і чорнім капелюшку з вуаллю, з обличчям, що, мов бринза, прозирало крізь плетиво сіточки, стояла, хитаючись, у захисному згині руки свого батька, вчепившись у чорну сумочку, неначе в якийсь рятувальний пліт. Тоні Ґлік стояв осторонь від неї, з шокованим і нетутешнім обличчям. Під час відправи у церкві він кілька разів роззирався, немов хотів упевнитися у власній присутності серед цих людей. У нього було обличчя чоловіка, впевненого в тому, що бачить сон.

«Церква не здатна припинити цього сну, — подумав отець Каллаген. — І все просвітління, наснага й удача в світі не здатні. Пиздець уже стався».

Він окропив святою водою труну й могилу, освячуючи їх навіки.