— Нам треба йти, — мовила вона.

Але Нік уже помчав до переду авто. Гарпер підтюпцем подалася за ним, не перестаючи кричати; її голос підвищувався від зойку до чогось, що більше нагадувало вереск.

— Джоне! Нам треба йти! Нам треба йти! Прямо! ЗАРАЗ!

Джон стояв однією ногою на підніжці, до половини занурившись у кабіну, однією рукою тримаючись за кермо. Він визирнув, щоб прокричати вказівки Еллі, яка розсілася на модрині, прилаштовуючи буксирний ланцюг до стовбура. Коли він почув крики Гарпер, то роззирнувся навколо, а тоді примружив очі й почав вдивлятися в дорогу за її спиною.

Здалека, за милю від них, під сонцем виблискувала помаранчева вантажівка. Гарпер чула віддалене ревіння двигуна «фрейтлайнера», який сунув на них.

— Еллі, злізай з дерева! — закричав Джон.

Еллі приклала руку до вуха й похитала головою: не чую. Гарпер і сама ледве чула голос Джона крізь гудіння двигуна на холостому ходу.

Гарпер застрибнула на підніжку до Пожежника і щодуху закалатала в мідний дзвоник. Виразу її обличчя Еллі вистачило: дівчина зістрибнула з дерева й кинулася бігти до них.

— В машину, в машину! — кричав Джон. — Хутчіш, негайно, мені треба здати назад.

Еллі підхопила Ніка з землі руками за стегна, здійняла над дорогою і побігла до задніх дверей вантажівки.

Джон дав їм секунд десять, щоб залізти, а тоді почав давати задню. Заревів двигун. Вантажівка смикнулася, прикута до дерева. Шалено закрутилися шини. Гарпер стояла на підніжці, тримаючись однією рукою за прочинені дверцята, а іншою — за передпліччя Джона.

«Фрейтлайнер» Джейкоба був менш ніж за милю від них; від розтрісканого лобового скла тьмяно відблискували сонячні промені. Гарпер почула тихе вищання — вантажівка почала прискорюватися.

Джон потягнув сильніше, і дерево зрушило, перевернулося і поволі заковзало вкритою попелом поверхнею. Гілки клацали й ламалися, вкриваючи дорогу.

За півмилі від них Джейкоб плугом зачепив зад вантажівки «Волмарту», роздираючи причеп на шматки та з металевим гуркотом відкидаючи рештки вбік.

Дерево натрапило на тріщину в дорозі, застрягнувши на місці. Джон вилаявся. Він перемкнув вантажівку на першу передачу, проїхав уперед на десять футів, а тоді знов увімкнув задню. Він рвонув назад, шини з вереском закрутилися. Гарпер трималася, зціпивши зуби, відчуваючи свій хворобливий і прискорений пульс, готуючись до поштовху. Модрина підскочила в повітрі і впала — навкруги розлетілися галузки, — від’їхавши достатньо, щоб очистити для них смугу.

— Я відчеплю, — Гарпер зістрибнула й побігла до переду вантажівки.

— Хутчіш, Вілловз! — гукнув до неї Пожежник. Звуки «фрейтлайнера» перетворилися на гучне ревіння. — Залазь, залазь!

Гарпер зісмикнула ланцюг з фаркопа й кинулася до пасажирського сидіння.

— Ходу! — закричала вона, хапаючись за дверцята з пасажирського боку і застрибуючи на підніжку.

Вантажівка важко рушила вперед. З-під коліс залунав тріскіт товстих гілок. Поки Гарпер вилазила на пасажирське сидіння, Джон уже розігнав вантажівку майже до двадцяти миль на годину. Він обігнув модрину, поволі набираючи швидкість на прямому відрізку дороги, який тягнувся до невеликого підйому попереду.