Нік поплентався за Гарпер до заду вантажівки, подивитись, як там Еллі з Рене. Еллі саме допомагала Рене злізти через бампер. Жінка виглядала десь так само бадьоро, як довколишній ландшафт. Однією рукою вона притискала до грудей кота.

— Старенька, ти як, тримаєшся? — запитала Гарпер.

— Від мене ти нарікань не почуєш, — відповіла Рене.

— Без балди, — втрутилася Еллі. — Через виття того котиська взагалі хрін що почуєш.

— Наш маленький попутник вирішив, що кататися в задньому відсіку йому не до душі, — промовила Рене.

— Тоді може сидіти спереду, — запропонувала Гарпер. — А ти можеш сидіти з ним.

Рене виглядала стомленою та пошарпаною, але на цих словах усміхнулася.

— Ні за які гроші.

— Ззаду ви, міс Вілловз, не поїдете, — заперечила Еллі. — Варто нам буде наїхати на одну з тих глибоких вибоїн, як дитя порсне з тебе назовні. Реактивні пологи будуть.

Рене зблідла.

— Як чарівно.

— Хіба ні? Хто зголоднів? — запитала Еллі, потягнувшись в один з відсіків по торбу з продуктами.

Із бляшанкою персиків та пластиковою виделкою Гарпер попрямувала до кабіни авто, наміряючись поділитися з Джоном. Пожежник виліз на капот фури, затуливши однією рукою очі й роздивляючись шосе.

— Як там усе попереду виглядає? — запитала вона.

— Кепсько. Значні шматки дороги відсутні, а ще, десь за півмилі від нас, шлях перекриває величезне дерево. До того ж там і далі все димиться.

— Здуріти можна. Тому вогнищу... скільки? Вісім місяців? Дев’ять?

— Вогонь не згасне, поки буде чому горіти. Увесь той попіл — лише захисна ковдра для жарин, що ховаються під ним, — він скинув пожежну куртку і стояв у самій брудній майці. Надворі був полудень, повітря над асфальтовим покриттям мерехтіло. — Будемо їхати вперед, поки буде змога. Тоді покинемо машину й рушимо пішки.

На мить погляд Джона застиг на її животі.

— Я не стану нічого для тебе прикрашати. Буде спекотно, і може так статися, що шкутильгати нам ще багато днів.

Гарпер щосили намагалася відкинути вбік фантазії про прибуття на острів Марти Квінн уже тієї ночі — не уявляти ліжка, застеленого свіжими простирадлами, гарячого душу й запаху мила, — однак нічого не могла з собою вдіяти. Від думки, що шлях туди буде довшим і важчим, ніж вона сподівалася — ніж усі вони сподівалися — вона геть втрачала бадьорість духу. Однак, відчувши паростки власного роздратування, вона миттю вирішила відсунути їх подалі. Вони вже були в дорозі, їм вдалося полишити Нью-Гемпшир. На один день і цього достатньо.