— У нас проблеми, правда? — запитала вона.

— Ні, — у Джона була звичка: щоразу, коли брехав, він дивився прямісінько в очі. — Хотів запитати, чи не сядеш зі мною спереду.

Відчинився інший відсік, звідки вистромила голову Еллі, потираючи долонею наїжачене волосся світло-медового кольору, яке вже почало відростати.

— Ніка теж візьми. У нього ноги смердять.

— Що ж, гаразд, — кивнув Джон.

— Як на мене, то не варто було тут спинятися, — промовила Гарпер. — Ми заблизько до кордону.

— Треба було підживити відерко, — сказав Пожежник.

Усі вони повилазили, щоб трохи розім’ятися. Гарпер уперлася рукою в поперек, похрускуючи суглобами. Легкий бриз, здійнявши у повітря пилюку, здмухнув волосся їй з чола.

Зараз вони були північніше від Кейп-Неддіку, на території, що колись була природним заповідником. Утім, з одного боку дороги, у напрямку до Кейп-Неддіку, прилеглі землі досі ним залишалися. Важкі дуби, прекрасні та вкриті молодим зеленими листям, похитували гілками. У рудувато-коричневій траві дзижчали бджоли.

З іншого ж боку дороги перед ними простягався інопланетний ландшафт: обвуглені патики і зчорніла земля, всипана попелом. Випалені рештки дерев нагадували тіні, де-не-де розкидані на тлі блідавої кіптяви. За сотню футів від дороги стояла будівля з гофрованої сталі, стіни якої повгиналися під дією жару — її обриси були такі спотворені, що тепер вона радше нагадувала не справжній будиночок, а малюнок, зроблений п’ятирічним дитям. Неозора пустка простягалася в далечінь, і Гарпер їй кінця-краю не бачила.

— І це повсюди так? — запитала Рене, затуляючи рукою очі від сонця.

— У штаті Мейн? З того, що я чув, то ні. Далі на північ має бути ще гірше, — Джон озирнувся назад, на здоланий ними шлях. — Я гадки не маю, в якому стані дороги попереду. Пожежний загін, за який ми оце себе видаємо, мусив доїхати дев’яносто п’ятим шосе лише до Йорку, а тоді з’їхати на шосе штату і прямувати на північ. Ми ж тепер трохи далі за межами Йорку, в незнаних землях.

Гарпер зійшла за Джоном з дороги, у бік чагарнику. Пожежник нишпорив довкола, вишукуючи старе й сухе гілляччя дерев. Нік став біля смуги дерев, повернувшись до них спиною, щоб попісяти у кущі папороті.

— Вже скоро до них дійде, що пропустити нас було помилкою, — сказала Гарпер.

— Та байдуже. Коли вони усвідомлять, що напартачили, то, гадаю, триматимуть язика за зубами. Зрештою, керівництву буде простіше зробити приклад з них, ніж із нас. Бо ж їх ловити не доведеться. Ні, я думаю, ми буде...

— Мені здається, ти не зовсім мене зрозумів. На мосту дещо сталося. Ми ледь усе не просрали. Кіт вискочив. Я злякалася, що його помітять і вирішать ретельно обшукати вантажівку. Тож я вилізла, щоб забрати його, і там у будці була камера. Вони мають відео, на якому видно, що ти перевозив пасажирів без квитків.

— Якщо вони взагалі сядуть його переглядати, — відказав Джон. А тоді обернувся до неї і додав: — А я ж казав, що брати кота — помилка!

— Є взагалі ще якась фраза, яку ти любиш більше, ніж «А я ж казав»? — Саме так полюбляв казати Джейкоб. Гарпер зовсім не імпонувала ідея, що Джон міг бути бодай чимось подібний до Джейкоба. Від самої цієї думки їй відчайдушно кортіло щосили зацідити йому по пиці.

Пожежник, набравши в оберемок сушняку, розвернувся і попрямував крізь чагарник назад до дороги.

— Вони нікого по нас не пошлють, — врешті мовив Джон. — Нью-Гемпшир ізольовано — тепер це справжня поліцейська держава. Вони не можуть нікого за нами послати. Не дозволять собі ризикувати. Будь-хто з відісланих за нами може вирішити не повертатися, та й годі. Одвічна проблема поліцейських держав. Наглядачі — теж в’язні, і більшість з них це добре розуміють.