— Припускаю, що далі на північ дим щільнішатиме, як і решта токсинів у повітрі. Це вже не кажучи про попіл. Повітря дуже швидко може стати геть отруйним. Щоправда, не для нас. Я так собі думаю, що драконяча луска потурбується про безпеку наших легень. А от для нормальних... — Джон мляво посміхнувся. — Людство, може, потихеньку й рухається до виходу, але нам поталанило належати до того, що прийде йому на зміну.

— Йой, — мляво сказала Гарп, розглядаючи пустку, що простягалася навколо. — Ти тільки глянь на наше щастячко. Покірні успадкують Землю. Хоча за те, що лишиться, конкуренція буде невисока.

Пожежник потягнувся до FM-програвача і став прокручувати статику: приглушені, ледь розбірливі голоси, хлоп’ячий хор, що бере високу ноту, яка луною розходиться в невидимому соборі, а тоді — крізь увесь шум — забубонів звук, гомінкий бас, і чоловік узявся жалітися, що його кохана намірилася утекти, утекти[176]. Сигнал був слабким, пробиваючись крізь тріскотняву перешкод, але Пожежник нахилився вперед, дослухаючись із вибалушеними очима, а тоді зиркнув на Гарпер.

Якусь мить жінка дивилася на нього, а тоді кивнула.

— Ти чуєш те саме, що і я, чи мені ввижається? — запитав Джон.

—  Я не спец, але звучить наче «The English Beat», — відповіла Гарпер. — Їдемо далі, містере Руквуд. Майбутнє чекає на нас. Рано чи пізно, а ми його таки дістанемося.

— Хто ж знав, що майбутнє звучатиме зовсім як минуле? — сказав він.