— Так, — прошепотіла Гарпер. — Ти правий. Мені дуже шкода, Джейкобе.
Він здивовано примружив очі, а тоді почав розвертати голову назад.
На ту мить жінка з полум’я подолала півшляху між ним та вантажівкою. Зросту вона була Джейкобового, а волосся її струмувало довгими, жовто-червоними косами позаду. Жінка була немов оголеною, хоча її мінлива, нетривка форма радше нагадувала постать, зіткану з багряних шовкових ниток. Лише очі палали яскравою блакиттю, наче полум’я паяльної лампи. По собі вона залишала сліди — червоні вогненні відбитки.
— Мама? — запитала Еллі, футів за тридцять від них. Вона все-таки спустилася схилом донизу, тримаючи за руку Ніка. Голос її був стишеним і збентеженим.
Жінка з полум’я жбурнула сокиру з вогню. Вона відвела руку, і та вмить зринула у неї в долоні. Сокира поцілила Джейкобу в обличчя, він нестямно закричав. Вогонь розтікався його обличчям, перекинувся на волосся. Постать смикнула рукою, і в долоні, виникаючи нізвідки, з’явилася нова сокира. Насуваючись на нього, жінка пожбурила вдруге. Цього разу сокира вразила його у груди. Брудні, просякнуті мастилом рештки його колись білої футболки спалахнули. Похитуючись, Джейкоб ступив у її бік, однак чоловіку геть нічого не було видно крізь чорний дим, що струмів з його голови. Жінка відступила вбік, наче тореадор. Він поточився і впав на одне коліно.
Жінка присіла поряд, ніжно огортаючи його у свої вогненні обійми.
18
Еллі навпочіпки сиділа біля підніжжя насипу, тримаючи Ніка на руках. Дівчина притисла братове лице до грудей, уткнувши голову йому в плече: обоє припали одне до одного, наче дві половинки горіха.
Полум’я, що колись було жінкою, здійнялося над зчорнілим задимленим трупом Джейкоба Ґрейсона. Постать облишила свою здобич і рушила до дітей. Під її п’ятами лишалися вогненні сліди, від яких танув і вкривався бульбашками асфальт.
За десять футів від Ніка з Еллі вона напрочуд граційно опустилася, беручись за щиколотки та всідаючись зі схрещеними ногами на землю. Еллі здійняла голову, втупившись поглядом у фігуру, а тоді стиснула брата за плече, даючи зрозуміти, що загрози немає.
Золотисте волосся жінки струмувало й потріскувало. Дорога під нею плавилася, перетворюючись на смоляну калюжу.
Нік заговорив жестами. Він запитав:
«Мама?»
Вона кивнула і, водячи руками у вихорі вогню, промовила:
«Колись я була нею. Втім, та людина вже майже вся вигоріла».
«Я скучив за тобою», — промовив він. А Еллі, жестикулюючи, додала:
«Я теж. До болю».
Сара закивала знову. Маківка жінки була відкритим келихом вогню. Хоч би що вона спалювала, аби лишатися з ними: повітря, вихор мільйонів зерняток спори, — часу в неї лишалося обмаль, вона поволі холонула. Коли задмухав легенький вітерець, по Сарі забігали брижі, наче на віддзеркаленні у воді.
«Усе це моя провина», — промовляв до неї руками Нік.
«Сірник за пожежу не картають, — відказала полум’яна постать Сари. — Картають того, хто його запалив. Ти був лише сірником».