Книги

Орлеанська діва

22
18
20
22
24
26
28
30

(«Іліада», V пісня)

Посиланням на Гомера Вольтер підкреслює пародійність своєї поеми.

До Пісні дванадцятої

До речі б тут історія була з дитинства нам відомого осла. — Вольтер має на увазі історію про Буріданового осла. Далі 10 рядків можна зіставити з уривком «З раю» Данте (IV).

«Як між двох страв поставлений, тоді як обидві владно ваб­лять, — він скоріш умре з голоду, ніж скуштувати посміє; як серед поля ягня застигло б між двох вовків, до обох відчуваючи жах; як пес стояв би смирно між двох сарн, — так я мовчав; себе в тім не виную, — збентежений двома сумнівами, до цього був змушений, — але не похваляю я».

Аврама патріарха ми візьмім: таж він колись, не бувши молодим, злюбив принади гожої Агарі і з нею мав солодку втіху в парі, хоч тим навіяв гнів чималий Сарі. — Авраам — старозавітний патріах, якого вважали родоначальником єврейського народу; не мавши дітей від дружини Сари, він зробив своєю наложницею служницю Агар, яка породила йому сина Ізмаїла. Згодом Агар і Ізмаїл через ревнощі Сари були вигнані з дому Авраама.

До Якова вечірньої пори ввійшли в намет, як жони, дві сестри. — Іаків був одружений з сестрами Лією і Ревеккою, що дали життя 12 синам — родоначальникам «дванадцяти колін» Ізраїлевих.

Старий Вооз на ложе престаре стареньку Руф опісля жнив бере. — Вооз — за біблійними легендами, заможний віфлеємлянин, одружився з бідною вдовою Руф’ю. Проте слова Вольтера про «bonne et vieille Ruth», «добру та стару Руф», розбігаються з характеристикою старозавітного оповідання, весь зміст якого полягає в тому, що Руф була молода і гарна, але чеснотливо з’єднала свою долю з благочестивим старцем Воозом.

То мало, що Вірсавію прекрасну любив Давид на спаді літ своїх. — За легендами, Вірсавія — дружина одного з воєначальників царя Давида, який запалав до неї пристрастю і послав її чоловіка на передові позиції, де той і був убитий, а Вірсавія стала Давидові коханкою, а згодом і дружиною, що народила йому Соломона.

О небо, хто це? Чи з Зефіром Флора? Чи це Псіхея та пустун Ерот? — Псіхея — за грецькою міфологією, уособлення людської душі. Кохання Псіхеї та Ерота (Амура) стало для Апулея сюжетом для казки, включеної в його роман «Золотий осел». В російській літературі ця казка була перероблена І. Богдановичем на поему «Душенька».

До приміток Вольтера

Горацій Флакк (Q. Horatius Flaccus, 65—8? до н. е.) — славетний римський поет, автор од, сатир і послань, що викликали численні наслідування у світовій літературі. Одне з його послань «Про поетичне мистецтво» (De arte poetica) використав Буало у творі «L’art poétique», встановивши правила поетики, чим відіграв виняткову роль у класичній літературі Франції. Вольтер, очевидно, має на увазі стор. 196—201 «De arte poetica».

Високість (Altesse) — згодом, починаючи з Людовіка XI (1421—1483), французькі королі титулувалися «величністю» (Majesté).

Капуцини (Capucini ordinis fratrum minorum) — ченці ордену, заснованого в 1525 p., що вимагав від послушників перебування в убозтві; вони носили власяницю з капюшоном (чим можна пояснити назву).

Нікомед III — цар Віфанії, царював з 90 до 75 р. до н. е., спільник Риму. Після його смерті Віфанія була приєднана до Риму.

Светоній (Svetonius Tranquillus) — римський письменник (близько 75—160). Головний його твір «Опис життя дванадцяти цезарів».

Гефестіон — соратник і улюбленець Олександра Македонського, який після смерті Гефестіона приєднав його до півбогів.

Адріан (Публій-Елій, 76—138) — римський імператор, який протегував мистецтву, поезії і філософії.

Антіной — прекрасний юнак, улюбленець і близька до Адріа­на особа.

Пантеон — у стародавні часи — храм, присвячений усім богам. Адріан реставрував римський Пантеон; пізніше, в XVII cт., будівлю перетворили на церкву; в основному вона збереглася до наших днів.